Вступ.
1. Поняття декоративного мистецтва.
2. Розвиток декоративного мистецтва в Україні.
3. Традиційне декоративно-ужиткове мистецтво
Список використаної літератури.
Вступ
Українське народне мистецтво і професійне декоративно-прикладне мистецтво набуло широкого визнання у нашій країні та за кордоном. У його предновічних образах, зручних утилітарних формах і динамічних мотивах орнаменту містяться символи втаємниченої, чарівної природи, складні перипетії історії, особливості побуту, доброта і щедрість душі українського народу.
Сьогодні декоративно-прикладне мистецтво є важливою складовою частиною системи художньої освіти.
Народне декоративне мистецтво України розвивалось у двох основних формах — домашнє художнє ремесло й організовані художні промисли, пов’язані з ринком. Природні багатства України, вигідне географічне і торговельне положення сприяли розвиткові домашніх ремесел та організованих художніх промислів. Як уже зазначалося, перехід від мануфактур до фабрик, промислового виробництва у ХІХ ст. негативно позначився на подальшому розвиткові художніх промислів, основа яких — традиційна художня рукотворність.
У художньому прогресі людства проходить два зустрічних процеси. Перший іде від первісного синкретизму. Шлях розвитку мистецтва — це постійних процес відокремлення, виділення його видів. Він відбувається безперервно, на різних етапах історії людського суспільства.
Виникнувши внаслідок трудової діяльності, мистецтво, нерозривно пов’язане з життям народу, було тільки народним. Демократизм народного мистецтва як особливого засобу пізнання, відображення та творення дійсності, виховання й грунтування людей мав важливе занчення для майбутнього розвитку художньої культури.
1. Поняття декоративного мистецтва
Вид мистецтва — це певна його галузь, що характеризується тим, які сторони життя: як вона пізнає, відображає.
Народ у своїй художній творчості відображає історичну практику пізнання та освоєння навколишньої діяльності, суспільний лад і побут. У народній творчості виявлений складний світ людських почуттів і переживань, відбиті палка любов до рідної землі, духовні запити, прагнення та мрії людини в краще майбутнє.
Високого художнього рівня досягли художні ремесла у східних слов’ян (метал, кераміка, різьблення на дереві тощо).
Їхню оригінальну, високохудожню творчість засвідчують збережені пам’ятки, літописні дані та описи іноземців, які за рівнем художнього ремесла ставили Давню Русь на друге місце після Візантії.
Декоративно-ужиткове мистецтво та його специфіка в Україні
... промисли, які потім стали власне українськими. Кожній сучасній українській області притаманні свої декоративно-ужиткові вироби. Найдавнішими видами народного прикладного мистецтва ... іграшки для дітей, скрині. Українське ужиткове мистецтво має давнє коріння. Завдяки літописам і пам'яткам, що дійшли до нас з доби Київської Русі відомо, що вже тоді існували ...
У Київській Русі переважали домашні ремесла, пов’язані із сільським господарством, вони відігравали роль допоміжного заняття. Селяни самі виготовляли різні вироби, полотна, сукна, взуття тощо для власних потреб.
Розглядаючи сучасне декоративно-прикладне мистецтво, ми оцінюємо і його місце у людській діяльності, житті. Декоративно-прикладне мистецтво безпосередньо входить у сферу матеріальної і духовної культури народу. У цьому плані становлять інтерес думки дослідників про аспекти умовного розмежування матеріальної і духовної культури, спеціальне виділення художньої культури на тій основі, що в останній відбувається процес злиття матеріальної, реальної форми і духовного змісту. Килими, кераміка, одяг, тканини, вишивка і т.ін. є результатом як духовної, так і практичної діяльності людей.
Світ людини включає в себе численні види художньої практики. Це плетіння і ткання, розпис і вишивка, різьблення і виточування тощо. Одні види — кераміка, обробка кістки і каменю, плетіння — виникли на зорі людської цивілізації, інші — молоді: мереживо, гобелен, вироби із бісеру, витинання з паперу. Їм заледве налічується кілька століть. Правда, до середини ХІХ ст. ні народне мистецтво, ні художнє ремесло не визнавалися за рівноцінні галузі мистецтва, такі, як музика, театр чи живопис. Ще й досі слово «ремісник» за звичкою має негативний, зневажливий відтінок на противагу творчому підходу до праці.
Життя підтверджує, що декоративно-прикладне мистецтво збагачується новими аспектами, його змістовна краса потрібна людині, в наш час зростає його художньо-культурна цінність.
Українське народне декоративне мистецтво — унікальне явище національної культури. Воно завжди правдиво показувало світові життя нації, її духовне багатство, рівень культури, творчі сили і здібності, енергію, виступало, як феномен незнищенності. Вивчання народного декоративного мистецтва закономірно входить в коло проблем національної культури.
У житті українського народу — праці, побуту, моралі, психології та ін. — народне декоративне мистецтво виступає як унікальне явище, яке засвідчує невмирущі, життєствердні сили.
2. Розвиток декоративного мистецтва в Україні
Народне декоративне мистецтво — це багатий, справедливий гармонійний світ, що доніс до нас національні риси орнаментальної, графічної, живописної, пластичної композиційної культури. У ній відбиті віковічні надбання, художній геній української нації.
Декоративно-ужиткове мистецтво. У XIII — на початку XIV ст. найвизначніші здобутки декоративно-ужиткового мистецтва пов’язані з княжими замовленнями. Починаючи з другої половини XIV ст. у нових історичних умовах зберігає значення церковне замовлення й зростає роль міського цехового ремесла, що найвиразніше простежується на західноукраїнських землях. З напливом майстрів з Німеччини та Польщі тут набуває організаційних форм міське цехове ремесло західноєвропейського зразка. Найкраще воно відоме у золотарстві на львівському ґрунті. Вже наприкінці XIV та в першій чверті XV ст. у документах міського архіву названо декілька золотарів, окремі з них — вихідці з німецьких міст та Кракова . Одночасно архівні матеріали фіксують групу золотарів вірменського походження . Це дає підстави твердити, що у Львові вже з другої половини XIV ст. у декоративно-ужитковому мистецтві витворювалася характерна для місцевого середовища пізнішого часу ситуація співіснування та тісного взаємозв’язку двох мистецьких традицій. На роль золотарства у Львові вказує згадка в акті 1408 р. міського золотаря . З-поза Львова з майстрів розглядуваного часу за виставленим у Перемишлі документом 1369 р. відомий лише «коваль срібла» Матвієць .
Засоби трансформації у декоративно-ужитковому мистецтві
... У ДЕКОРАТИВНО-УЖИТКОВОМУ МИСТЕЦТВІ 1.1Прийоми трансформації художнього образу у образотворчому мистецтві Вирішення проблеми художньої умовності буде неповним без розгляду поняття "трансформація", яке одержує все більші права, зокрема у вітчизняному естетичному мистецтві. ... сприяли розвитку домашніх ремесел та організованих художніх промислів. Професійно-декоративне мистецтво - результат творчості ...
В аналогічний спосіб, хоч, можливо, трохи повільніше, в силу визначеної об’єктивними історичними умовами більшої прив’язаності до власних традицій, відбувалися зміни в структурі ремісничого середовища і на тих територіях України, які відійшли до складу Великого князівства Литовського. Порівняно з включеними до складу Польщі західноукраїнськими землями надав до церкви срібну і мідну кадильниці, а на св. Георгія «гривну золоту положив… з перлами», а на Богородицю — «намисто золоте з камінням дорогим». До новоспорудженої церкви апостола Петра в Бересті князь «Євангеліє дав апракос, оковане сріблом, і служебне начиння викуване срібне, і кадильницю срібну». Численні пожертви церквам вказують на існування великої княжої золотарської майстерні, що виконувала найрізноманітніші замовлення, послуговуючись практично всіма відомими тоді техніками і способами обробітку матеріалів. Для розуміння характеру цього явища слід підкреслити, що княжіння Володимира Васильковича тривало менше двох десятиліть.
Оковані й прикрашені дорогоцінностями ікони згадують і джерела пізнішого часу. В описі Спаського Красносільського монастиря під Луцьком (близько 1429 р.) названо чотири кованих ікони та три з вінцями, а також дві золоті і чотирнадцять срібних «гривенець» на іконах .
Майстри декоративно-ужиткового мистецтва найбільше працювали над виробами церковного призначення. По-своєму не менш цікавими були і світські напрями їхньої діяльності, що залишаються маловідомими. Певне уявлення про них може дати опис одягу короля Данила (1248), на який німці, за словами літописця, «дивилися і багато дивувалися». Князь сидів у золоченому сідлі, його «стріли і шабля золотом оздоблені та іншими прикрасами, що аж дивно, а жупан із золототканого єдвабу грецького, широким золотим облямуванням обшитий, і чоботи зелені козлові обшиті золотом». Інші відомі з літопису світські вироби — княжі пояси, намиста, золотий і срібний посуд.
Поза середовищем княжої верхівки майстри працювали також для духовенства та боярства. З другої половини XIV ст. роль цього кола замовників зростає, воно частково перебирає на себе функції, що раніше належали до княжого прошарку. Однак мистецькі фундації цього середовища не могли набути того розмаху, який засвідчений скупою літописною оповіддю про церковні внески князя Володимира Васильковича. Нова епоха поряд з княжим та владичим двором переносила акцент у розвитку декоративно-ужиткового мистецтва на міське середовище. У Львові система цехового ремесла розвивалася ще з другої половини XIV ст.
Українська культура другої половини XVII–XVIII ст. Архітектура ...
... на Полтавщині. З другої половини XVIIIст. починається третій, завершальний період розвитку ... строительства, шрифтового дизайна и декоративного обрамления. Мистецька довершеність ... (1772 р.) та Миколи Набережного (1775 р.) церкви, бурса Київської ... Іншими засобами архітектурної пластики тему тріумфальності вирішує Й. ... українського будівельного мистецтва нової доби розвинув вихованець Київської академії ...
Через уривчастий характер нечисленні документальні матеріали вкрай скупо відтворюють картину розвитку декоративно-ужиткового мистецтва в XIII ст. — першій половині XV ст. Ще менше можна сказати про самі вироби. З-перед половини XV ст. збереглися поодинокі пам’ятки. Вони належать до різних напрямів творчості, але репрезентують скромніший рівень розвитку ремесла — жоден з них навіть здалеку не нагадує вироби, про які оповідає літопис.
Акцентуючи увагу на золотарстві, літописний перелік церковних внесків князя Володимира Васильковича вказує, що одним з важливих напрямів діяльності майстрів золотарського ремесла було виготовлення оправ богослужбових книг. Нині відомий лише один скромний зразок книжкової оправи — Галицьке Євангеліє у палітурках XIV ст. (ДТГ).
їхні дошки обтягнуті тканиною, верхню палітурку прикрашає накладний виливний середник з «Розп’яттям» та наріжні окуття з чотирма євангелістами.
Цілком унікальний характер має і зроблений у XIV ст. (коваль Самуїл, гравери Єлисей і Леонтій, мідний позолочений релікварій св. Кузьми і Дем’яна (Краків, Маріацький костьол).
Його бокові стінки прикрашені виконаним у техніці контурного гравірування циклом чотирнадцяти сцен з житія святих та текстом молитви. На бокових стінках верхньої частини релікварію вигравірувані медальйони з півфігурами святих, на вузькому плоскому верху — імена майстрів. Краківський релікварій — єдиний відомий зразок такої роботи. Так само унікальний характер має верхня частина срібної кадильниці зі Спаської церкви у Галичі (НМЛ).
Поряд із золотарством продовжували розвиватися й інші види мистецької обробки металу. Значного поширення набуло художнє ливарництво. Діяльність майстрів включала широке коло робіт від складних виробів монументального характеру до дрібного литва. Прикладом перших можуть служити згадані в літопису двері церкви св. Георгія в Любомлі, а також, очевидно, мідний поміст церкви св. Іоанна Златоуста в Холмі. Дрібне литво — це насамперед мідні іконки та натільні хрести. Значного поширення набуло виробництво зброї з високомистецьким оздобленням.
Окрему сторінку історії ужиткового мистецтва становить виливання дзвонів. Знаним центром їхнього виробництва був Київ. Звідтіля король Данило привіз дзвони для собору св. Іоанна Златоуста в Холмі, інші вилито місцевими майстрами. Для церкви св. Георгія в Любомлі князь Володимир Василькович вилив, за словами літописця, «дзвони дивного звуку», «яких не було в усій землі». Унікальний зразок ливарства — львівський святоюрський дзвін майстра Якова Скори 1341 р. та майже невідомий в літературі львівський дзвін 1390 р. у костьолі в Бистриці (Угорщина).
Архівними джерелами зафіксований втрачений дзвін 1346 р. Успенського собору у Володимирі.
Поширеним напрямом розвитку декоративно-ужиткового мистецтва було шитво та гаптування, проте з XIII — першої половини XV ст. не збереглося жодної пам’ятки. Про розвиток цих видів мистецької діяльності нині відомо лише зі скупих свідчень літопису. Він, зокрема, вказує на поширення шитва золотом і перлами. Князь Володимир Василькович для церкви св. Дмитрія у Володимирі придбав «завіси, золотом шиті, другі оксамитні, з дрібними перлами». Інший аналогічний вклад — «покрови оксамитні, шиті золотом, із перлами з [вишитим] херувимом і серафимом, і індитію, золотом шиту», — отримала церква св. Георгія в Любомлі.
Українська скульптура кінця XVIII–першої половини XIX ст
... 19 століття, українська національна культура активно розвивається, набуває самобутніх рис. Розвитку набуває і скульптура. Розділ 1. Українська скульптура кінця XVIII - першої половини ... етнічної консолідації в західних областях України (Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття). ... Розвиваються нові галузі виробництва. Економічному піднесенню зокрема сприяло скасування кріпосного права - набувають ...
Друга половина XIII ст. — перша половина XV ст. були періодом інтенсивної еволюції гончарства. Поряд з дальшим розвитком традиційних напрямів тут поширюються нові види виробництва та техніки декорації виробів. Керамічне виробництво — це передовсім виготовлення посуду повсякденного вжитку міського та сільського населення. З XIV ст. набуває поширення виготовлення кахлів. Ранній етап їхнього розвитку демонструють зразки з різних міст України: Києва, Крем’янця, Луцька, Львова, Острога та ін. Перші кахлі мають вигляд вузької посудини конічної форми, яка вставлялася у стінку печі широким відкритим отвором назовні. «Посудина» поступово сплющувалася, а отвір закривався плоскою ажурною, з прорізним орнаментом, а згодом суцільною плиткою, що перетворилася на кахлю.
Поза можливостями наукового дослідження залишаються вироби із дерева, зокрема меблярство. Тут закономірно довше зберігалася традиція, оскільки у своїй основі тогочасні меблі мали порівняно скромний характер. На західноукраїнських землях з другої половини XIV ст. і в цій ділянці поширюється європейський готичний стиль декорації.
За 200 років, які відділяють середину XIII ст. від середини XV ст. мистецька культура українських земель пройшла шлях розвитку від вищих здобутків княжих часів, що асоціюються з мистецьким життям при дворі волинського князя Володимира Васильковича, до нової історично-культурної ситуації першого століття української історії покняжої доби. В монументальному малярстві нині він виглядає як шлях від ансамблів княжої фундації до фресок головних святинь Польщі і королівської спальні Владислава II Яґайла у Вавельському замку. В іконописі — пролягає через ікону Богородиці Одигітрії з Успенської церкви в Дорогобужі та досягнення перемишльської школи українського релігійного малярства XIV ст. до вироблення з другої половини XIV і утвердження до середини наступного століття нового мистецького стилю, що поєднував власні здобутки попередніх століть з новаціями палеологівської культури. Важливим в історичній перспективі досягненням цього періоду стало закладання основ унікального в мистецтві східнохристиянського кола ансамблю декорації інтер’єру храму в станковому малярстві. У скульптурі він пройшов від декорації білокам’яних храмів княжої фундації до власної скульптурної традиції західноєвропейського родоводу. У декоративно-ужитковому мистецтві — від розвитку під княжою опікою до міського цехового ремесла. З-поміж перелічених два моменти виділяються особливо. Перший з них — маловідома, але навіть у своїх вцілілих скромніших проявах велика традиція княжої доби. Попри всі новації наступної епохи, українська мистецька культура житиме нею до кінця XVI ст., далекий її відгомін як національна традиція знову постане в Києві вже у XVII ст. Другий найважливіший в перспективі української мистецької історії феномен — поява на терені Галичини місцевих варіантів західноєвропейських мистецьких напрямів. На тлі тогочасного мистецького процесу ці явища неспівмірні. Проте одному з них було дано рости, тоді як еволюція другого вже на початок цього росту загальмувалася. Тому з історичної перспективи друге з розглянутих століть — не лише початок розвитку самостійної течії західноєвропейської орієнтації в мистецькій культурі українських земель, а й початок багатовікового співіснування і взаємопереплетення на місцевому ґрунті двох великих європейських культурних традицій. Як утвердження візантійського варіанта християнства в часи святого Володимира Великого визначило східну орієнтацію української мистецької культури, так і включення значної (в перспективі — більшої) частини українських земель (території княжої України) в орбіту польського варіанта «латинської» цивілізації і через неї — західноєвропейської цивілізації загалом запрограмувало посилення орієнтованих на Захід елементів у східній за своїми коренями та духом українській мистецькій культурі.
Біографії українських письменників
... 1920-х годах. 17 век, поселение в Печерской келье на Егейском море. иван Вишенский - известный украинский писатель-полемист, автор трактатов и вестник. Йохо-добродетель Булы связана ... Філософський досвід Сковороди відчутно вплинув на розвиток нової української літератури. Його ідеї стали важливим духовним орієнтиром, що визначив особливу увагу українських письменників до морально-філософської ...
3.Традиційне декоративно-ужиткове мистецтво
Природа українського Полісся, його ландшафти та клімат однотипні від Десни до Західного Бугу. Тут малородючі піскуваті грунти, відтак порівняно мало сіл, міст і доріг. Зате достатньо лісів, рік і боліт створили сприятливі умови для вирощування льону, а отже — і розвитку ткацтва, обробки деревини та заліза, витоплюваного з болотної руди, виробництва поташу та селітри для виготовлення пороху та скла. Саме на Чернігівському, Київському та Волинському Поліссі працювали в XVII-XIX ст. численні гути, що витворили стиль українського національного склоробства. У XVIIІ ст. на південній межі Полісся з’явилася низка фарфоро-фаянсових заводів — від Корця (1784), Баранівки (1797-1804), Городниці (1803) на Волині до Межигір’я під Києвом (1798) і Волокитна під Глуховом (1830).
До розпису посуду на них нерідко залучали місцевих майстрів, і це вплинуло на розвиток «натуралістичного» струменю в орнаментиці народного мистецтва ХІХ?ХХ ст., передусім вишивання.
Унікальне родовище рожевого шиферного сланцю біля Овруча на Житомирщині давало матеріал для знаменитих різьблених плит у храмах стародавньої Русі. та розмаїтих побутових дрібничок. У свіжовидобутому вигляді цей матеріал м’який і ріжеться ножем, але під дією часу, світла й повітря темніє, стає твердим і крихким. Обробляли поліщуки і бурштин, який знаходять на Київщині та Волині.
Типова поліська вишивка ілюструє архаїчний геометризований орнамент, їй властиве переважання червоного, багатство візерунків на рукавах, манжетах, подолі й мінімум — на пазусі жіночої сорочки, що прикривається керсеткою.
Фактурний візерунок, утворений білим лляним поробком на сірій конопляній основі, — головний засіб вираження в поліському чиноватому ткацтві . Професійні ремісники ткали багатобарвні скатерки й рушники найскладніших візерунків і всіляких переплетень із застосуванням 12-16 ремізок. Відомими центрами досі лишаються Кролевець Сумської області, Іванків і Обуховичі Київської, Бехи Житомирської. В 1950?80-х рр. у багатьох місцевостях Полісся спостерігалося навіть збільшення виготовлення візерункових тканих рушників, доріжок, скатертин, хусток. Від традиційних вони відрізнялися багатобарвністю, тональною «розтяжкою» кольору, застосуванням світлоносних матеріалів на зразок люрексу чи ялинкового «дощику» та збільшеними розмірами елементів орнаменту. Цей сплеск спонтанного відродження селянського ткацтва загальмувався на початку 1980-х років, після подорожчання ниток.
Небезпечні стихійні явища на території України
... та гідрометеорологічні. Стихійні лиха, що мають місце на території України, можна поділити на прості, що ... ерозії; другий - переміщення рихлих гірських матеріалів по гірських руслах з підвищених ділянок ... льоду, прорив гребель водойм, а також землетруси та виверження вулканів. Виникненню ... західному Поліссі - до посушливого - в південній Степовій зоні. Виняткові кліматичні умови на Південному ...
Гончарі виготовляли переважно неполив’яний «рожевий» і «димлений» посуд, графічно декорований лощенням. Специфічні для Полісся «божники» — полиці для ікон, прикрашені виїмчастим різьбленням, інкрустовані соломкою, — а також однойменні рушники, вишиті з двох чи трьох боків, якими покривають ікони на покуті.
Поліське дерев’яне різьблення дрібніше в деталях, ніж лісостепове, у ньому більше гравірованих елементів. Ритм оголених брусів або колод — основний виражальний засіб поліського будівництва. Житло білять ззовні тільки на півдні Полісся, а на півночі — здебільшого навкруги вікон. Дуже розвинене на Поліссі плетіння побутових речей, меблів і різних знарядь із лози, рогозу, кореня й інших матеріалів, зокрема ликового взуття, коробів із соснової чи дубової дранки.
Спільні риси ландшафтної зони переважають над обласною та національною специфікою не тільки в народному мистецтві Волинського, Київського та Чернігівського Полісся, а й у прилеглих поліських районах Російської Федерації та Білорусі. Чимало спільного з поліським і в образотворчому фольклорі багатоетнічного регіону при середній течії Західного Буга, що з’єднує Полісся та Сокальщину, Холмщину, Берестейщину, Підлісся (Підлясся), утворюючи перехідну смугу між явищами, властивими полякам, білорусам, українцям.
Відмінність між останніми часто визначалася не тільки етнічними, а й соціальними чинниками. Починаючи з XV-XVI ст. на Правобережжі з’явилися сотні польських колоній. Багато їх мешканців уважалися шляхтою, від навколишніх «хлопів» різнилися релігією, заняттями та побутом. На Поліссі «шляхетські» хати часто будували з гранчастих брусів, а не з круглих колод. В оздобленнях інтер’єру та одягу «шляхта» менше використовувала домоткані тканини, вишивки. Їй навіть не личило співати на весіллі, для цього годилося наймати співців.
Важлива роль у місцевому художньому промислі та промисловості (зокрема фарфоро-фаянсовій) належала також єврейським майстрам. У XVІІI-ХІХ ст. на Поліссі з’явилися німецькі і чеські колонії, зокрема поселення на Чернігівщині так званих «гутерівських братів», вихідців із Тиролю, Верхньої Австрії, Швейцарії та Південної Німеччини. З ними пов’язана поява білополив’яного так званого «пузирівського посуду», що є поліським варіантом відомої в середній Європі «габанської» кераміки (Васильєва, 1998).
Складність етнокультурної ситуації східного Полісся посилювали багатовікове сусідство білоруських, українських і російських компактних поселень, наявність тут реліктів особливих етнічних груп «сердюків» і «горюнів», а також масиву старообрядницьких колоній.
Будівництво протягом 2-ї половини XVІI-XVІІI ст. на території Чернігівщини гетьманських і магнатських резиденцій, мережі великих монастирів, прокладення в ХІХ ст. шосейних і залізничних доріг на Петербург і Москву призвели до швидкого випередження економічного розвитку східного Полісся порівняно з західним. Якщо на півночі Волині та Київщини для виготовлення селянського вбрання до 1-ї третини ХХ ст. переважно використовували саморобні тканини, то святковий одяг Чернігівщини ХІХ ст. був виготовлений із фабричних, зокрема золототканих матеріалів. Розвинутими були всі галузі художнього промислу, аж до таких спеціалізованих як іконопис і гаптування, скляне та фарфорове виробництво. За кількістю кустарів і ремісників Чернігівська губернія посідала 1-ше місце серед українських губерній і 4-те місце в усій Російській імперії. Втім, територія тогочасної Чернігівщини включала на півночі суміжні землі сучасних Брянської (Росія) та Могилівської (Білорусь) областей.
Роль Марії Заньковецької в українському театрі
... театр. Тому життя і драматургія тісно пов'язані одне з одним. В своїй науковій роботі я досліджую цей зв'язок на прикладі Марії Заньковецької. ... акторка і громадська діячка родом з Чернігівщини, з поміщицької родини, вчилася в чернігівському ... лебеді. У цій частини Чернігівщина нагадує Полісся. Земля тут неродюча, і це ... Петербурзі і Москві (1887). Працювала також в трупах Ф. Волика, П. Суслова ...
Отже, як і в інших прикордонних регіонах, матеріальна культура поліщуків-українців нерідко творилася за участю також іншонаціональних ремісників, часто з імпортованих матеріалів. Аналогічна ситуація спостерігається в усіх етноконтактних зонах України — від Слобожанщини, через Донбас, Приазов’я, північне Причорномор’я до Бессарабії, Буковини, Закарпаття, Лемківщини, Перемишльщини (Воленська, с.29).
У традиційному мистецтві кожної з них територіальна спільність домінує над національною специфікою. Дослідження таких периферійних місцевостей показали, що їх особливістю (там, де населення не зазнавало примусових переміщень) є збереження архаїчних явищ культури, відкритість до запозичення нових форм, широка варіативність і висока продуктивність традиційної народної творчості до наших днів.
Список використаної літератури.
1. Барвінський Б. Конашевичі в Перемиській землі в XV і XVI ст.: Генеалог.-істор. монографія // ЗНТШ. — Т. 100. — С. 160.
2. Коссович С. Рассказ о городе Владимире Волынском // ЦДІАУЛ, ф. 201, оп. 46, спр. 206, арк. 8.
3. Розов В. Українські грамоти… — С. 194.
