Російськомовні повісті Т.Г. Шевченка

Реферат

Зміст

Вступ

1. Повість «Близнюким»

2. Повість «Художник»

3. Повість «Наймичка»

4. Повість «Варнак»

5. Повість «Прогулянка з задоволенням і не без моралі»

6. Повість «Княгиня»

7. Повість «Музикант»

8. Повість «Нещасний»

9. Повість «Капітанша»

10. Російські повісті «Близнюки», «Художник» Т. Шевченка крізь призму просвітницьких тенденцій

Література

Вступ

На початку ХХІ ст. у дослідженні історії української літератури нікого не здивуєш несподіваними поглядами на відоме, усталено досліджене, класичне явище. Минулися часи епатуючих статей і шокуючих монографій, надійшла найближча пора прискіпливого і виваженого аналізу твору як тексту, літератури як специфічного мистецького явища.

Повісті Тараса Шевченка — прозові твори письменника. Усі повісті Шевченко написав у період заслання. Лише останню «Прогулянка з задоволенням і не без моралі», почавши писати в Новопетровському укріпленні, закінчив у Нижньому Новгороді. За його словами, їх «десятків коло двох набереться», проте до нашого часу дійшли лише 9. Відомо ще про повість «Из ничего почти барин», задуману першою, але невідомо чи написану. У зв’язку із забороною писати й малювати, перші дві повісті письменник мусив підписувати фіктивними датами: «Наймичка» — 25 лютого 1844, Переяслав (замість справжньої 1852—1853); «Варнак» — 1845, Київ (замість кінець 1853 — початок 1854).

Проте, відчувши послаблення нагляду і приязне ставлення коменданта Ускова, наступні повісті Шевченко підписував справжніми датами.

Російськомовні повісті Шевченка не належать до тієї частини літератури ХІХ ст., щодо якої науковці досягли об’єктивного прочитання фактично до кінця минулого сторіччя. Вони розглядались дослідниками переважно у декількох літературознавчих варіаціях, серед яких: випадковий епізод у творчості Кобзаря, самоствердження митця під час заслання, що доводило б його творчі можливості, аналог чи опозиція до однойменних українських поем, прагнення ознайомити російського читача з українськими реаліями або вузько-соціологічне прочитання їх проблематики. Проте такий аналіз не вводить повісті до загального комплексу Шевченкової мистецької спадщини. Наприкінці дев’яностих необхідність оновлення погляду на літературний процес неминуче привабила літературознавців до російськомовної прози Кобзаря. Зокрема Н.Р. Демчук зверталася до дослідження художнього світу прози Шевченка на рівні мікропоетики, В.Г. Терещенко вивчала проблему автора в її біографічному аспекті, Н.М. Грицюта розглянула повість “Близнецы” в контексті розвитку європейського роману виховання . Проте у цих повновартісних дослідженнях повісті не аналізуються через їх єдність з поетичною та живописною творчістю митця, що довело б спільні для них художні закономірності, зокрема спорідненість ідеологем, концептуальних елементів, художніх прийомів та багато інших особливостей.

11 стр., 5116 слов

З Української літератури

... великих поетів світу. Поезія Шевченка була явищем єдиним і неповторним. Немає для неї відповідника в світовій ... «Поки б'ються серця людей, звучатиме і голос Шевченка» (Хікмет, Туреччина); «Він був найбільш народним поетом ... літературі» (Якубець, Польща). Інколи справедливо зауважують, що революційно-демократичних письменників у XIX ст. було не так уже й мало, проте ...

Чому ж не так багато дослідників зверталось до російськомовних повістей Шевченка, ще менше з них зупиняються на характеристиці їхньої образності? М. Зеров, на жаль, виніс цим творам однозначний вирок: найслабша, найнепомітніша частина його літературної спадщини. Не спонукають літературознавців до роздумів навіть такі видатні попередники як О. Білецький, який у статті “Російська проза Т.Г. Шевченка” з’ясував деякі художні аспекти як змістовного, так і формального рівня текстів . Проте впродовж багатьох років панувала переважно точка зору, яка прямо стверджувала або ж натякала, що повісті Шевченка сприймаються швидше як цікавий казус, ніж як можливий об’єкт дослідження значної мистецької цінності. Шевченко Російськомовний Повість Творчий

Усупереч стереотипам, серед сучасних потрактувань прози Шевченка осібне місце посідають дослідження Ю. Барабаша, монографія якого “Коли забуду тебе, Єрусалиме.” Гоголь і Шевченко: Порівняльно-типологічні студії” та численні статті на новітньому науковому рівні розкривають глибинну сутність текстів російськомовних повістей в річищі світогляду митця, біографічних колізій, літературного процесу через призму зв’язків, збігів та прямих паралелей з прозою М.Гоголя. Відтак відкриті принципово нові можливості для інтерпретацій образної системи прози Шевченка, структурного і герменевтичного підходів до них. У цих творах важливий не стільки життєвий матеріал, предмет зображення, скільки його висвітлення потужним променем художніх знахідок, не стільки тема, ідея, сюжет, скільки їх втілення, ракурс, емоційно-моральні акценти. Необхідно простежити і єдність творів за жанровими ознаками, і вписаність їх у творчість Шевченка взагалі. Комплекс прози “Наймичка”, “Варнак”, “Княгиня”, “Музыкант”, “Несчастный”, “Капитанша”, “Близнецы”, “Художник” і “Прогулка с удовольствием и не без морали” може бути розглянутий як цикл і за мовними, і за тематичними, і за текстуальними характеристиками, що обумовлені особистісними рисами автора.

Шевченкові-художнику, музично обдарованій особистості, ерудованій людині притаманна синестезія сприйняття світу, синкретичність мислення, філософізм уяви. Оскільки митець реалізував себе у різних галузях, то не дивно, що він мав сподівання бути сприйнятим як автор прозових творів. Поряд з цим може виникнути проблема жанрової своєрідності, вирішенню якої теж сприятиме образний аналіз. Елементи романного мислення (панорамність у моделюванні образів-персонажів, багатовекторність проблематики тощо), наявні у прозі Шевченка, обумовлені його митецькою зрілістю — поетичну творчість він почав 1837 року, як прозаїк відбувся у 1852-1858 р.р. Однією з характеристик прози Кобзаря є поліфункціональність художньої образності, тобто виконання елементами образної структури різноманітних завдань на усіх рівнях тексту. Повістям Шевченка притаманні домінантні риси, у дослідженні яких виявляється поліфункціональність образності:

6 стр., 2584 слов

Педагогічні погляди Т.Г. Шевченка

... забезпечать його майбутнє. Неробство, звичка користуватися чужою працею, на думку Тараса Шевченка, викликає моральне виродження. Виразні образи дітей ... Похований поет, за його заповітом, над Дніпром, на Чернечій горі в місті Каневі. 1. Педагогічні погляди Т.Г.Шевченка шевченко ... Шевченко глибоко знав стан народної освіти. У ряді поетичних творів ("Наймичка", "І мерт­вим, і живим..."), повістях " ...

  • багатоаспектність художньої майстерності;
  • комплексність мистецьких засобів;
  • національний світогляд як риса, що пронизує ідейно-тематичний пласт структури тесту;
  • адекватність/неадекватність обраної мови викладу.

Окремо виділяємо сприйняття власних творів автором, в систему якого входить підкреслена інтенсивність роботи над ними: “Музикант” він почав 21.11.1854, закінчив 15.01.1855, вже через кілька днів переходить до повісті “Несчастный”, почав 24.01.1855, 20.02.1855 закінчив. Таким чином, можна простежити час, присвячений кожній з повістей, окрім містифіковано датованих (з об’єктивних причин) «Наймички» и «Варнака», які насправді, згідно з упевненим твердженням дослідників, написані Шевченком не раніше 1852-1853 р.р. (див., наприклад, абсолютно слушне зауваження О. Білецького про анахронічні згадки оренбурзького краю та киргизьких степів [2, 221]).

Про що говорить відсутність більшої частини зі згаданих Шевченком двадцяти прозових творів? Чи про його критичне ставлення до них чи про вплив рішучого несхвалення з боку сучасників — на даному етапі встановити практично неможливо. Не всі твори ідентифіковані самим Шевченком, можливо, йдеться про начерки або ескізи, деякі просто зникли («Повесть о безродном Петрусе» — архів М.Костомарова, згаданий у “Журналі” твір невідомої жанрової приналежності «Лунатика»).

Спогади, ностальгія, туга і душевний та фізичний дискомфорт заслання стали рушійними силами створення повістей. Письменника переповнювали хвилі матеріалу, які виливались у такій, здавалося б, незвичній для нього формі, але чи такій вже незвичній, простежимо впродовж нашого дослідження. А зараз повернемося до авторського бачення цього корпусу творів, у якому показово і те, що впродовж заслання і подорожі-повернення у листуванні Шевченко постійно і наполегливо цікавився долею повістей, чи надруковані вони, чи можливо це (до 1858 р.), але, потрапивши до Петербурга, повернувшись на звичну стежину, вже клопочеться виданням поезій та поем, перевиданням “Кобзаря”. Комплекс образності, у функціонуванні якої спостерігається багатоаспектність, пропонуємо поділити на такі стрижневі структури, не відмовляючи у існуванні не менш важливим додатковим рівням:

1) образи наратора/автора;

2) образи-персонажі;

3) образи-концепти (шлях, кобзар, дерево, могила, чумак);

4) образи-тропи.

У повісті “Художник” використано наратив дзеркального типу: центральний персонаж є alter ego автора, а наратор — певною мірою збірний образ з петербурзьких друзів і знайомих Шевченка, переважно подібний до І.М. Сошенка. Наратор причетний до мистецького та інтелектуального світу, з відповідними поглядами і структурою сприйняття дійсності. Окрім того, спостерігаються епізодичні вклинення голосу головного героя (в епістолярній формі) і його приятелів. Специфіку наративу останньої з відомих нам повістей ілюструє ланцюжок її назв: від “Матроз, или старая погудка на новый лад” (з акцентуацією на постаті героя), “Прогулки с пользою, но не без морали” до “Прогулки с удовольствием, но не без морали” (підкреслення наше — О.Є.).

26 стр., 12855 слов

Тарас Григорович Шевченко (1814-1861)

... з кріпацтва. Спочатку він сам відвідав Енгельгарда й умовив його відпустити Шевченка на волю-як дуже обдаровану людину,-але зазнав стр 45 невдачі. Тоді ... Пізніше у своїх творах він дав неповторні художні образи української природи, в основі яких лежали враження дитячих і ... Шевченко почав писати Віші. Сам поет зазначав, що його перші спроби належать із часу зустріли із Сошенком у Літньому саду. Про ...

Змінюється аксіологічний аспект, зацікавленість оповідача в подіях і людях стає наголошено безкорисливою, елементи саме задоволення, мистецької насолоди від спостерження і співпереживання морально і зовнішньо досконалим, красивим особистостям. “Прогулка” прикметна ще й тим, що автор майже не довіряє оповіді іншим, крім коротких фрагментів публіцистичного характеру (зав’язка твору) та висловлювань другорядних персонажів, формуючи образ оповідача максимально достовірно, дефініціювавши його як К.Дармограя.

За псевдонімом К.Дармограй, потім у листуванні розшифрованим як Кобзар Дармограй, Шевченко сховався лише двічі — у повістях «Княгиня» и «Прогулка с удовольствием, но не без морали». Психологічна проблема його відповідності/ невідповідності особистості Шевченка залишається недостатньо вирішеною, попри успішні спроби дослідників привідкрити цю завісу . На думку Ю.Барабаша, “наративна просторінь російськомовної Шевченкової прози «обрамлена» й замкнена ім’ям К. Дармограя. Про мене, це дозволяє говорити певною мірою про авторство цього віртуального персонажа, або, якщо завгодно у цілому про “прозу К.Дармограя” . Не можна бути абсолютно впевненим, чи лише себе бачив письменник у цьому трохи вайлуватому, доброму душею, не надто успішному, але щирому “антикварові”, та самоідентифікація підкреслюється спорідненістю зі збіркою “Кобзар”, з часу виходу якої це ім’я закріпилося за Шевченком. Отже, у повістях Шевченка переважає діалогічний наратив, який стає носієм поліфункціональності образності через створення системи кількісно і якісно відмінних нараторів. Найпоказовіша в цьому аспекті структура образів-персонажів, вона надає повний спектр структурованості. Персонажі виступають у творах як:

  • моральні ідеали-антиідеали автора;
  • типи національної ментальності;
  • літературні кліше і псевдокліше;
  • втілення мотива двійництва як реалізація ситуації життєвого вибору.

При частковому застосуванні до персонажів гендерного підходу, з’ясовується, що жіночі образи за поліфункціональністю відрізняються від чоловічих наявністю чітких критеріїв ідеалу жінки (ставлення до українського народного начала, моральність, інтелігентність, охайність, самопожертва).

1. Повість «Близнюким»

«Близнюким» — повість Тараса Шевченка російською мовою, написана орієнтовно 10 червня — 20 липня 1855 р. у Новопетровському укріпленні. За своїми жанрово-стилістичними особливостями повість стоїть близько до української та російської прози 1830-1840-х (М. В. Гоголь, Є. П. Гребінка, Г. Ф. Квітка-Основ’яненко, М. П. Погодін, О. С. Пушкін, М. Ю. Лермонтов).

Ряд епізодів «Близнюків» має автобіографічну основу. В них передано враження Шевченка від подорожі до Полтавської губернії, зокрема до Переяславщини, про перебування у Києві тощо. Подробиці з життя Шевченка на засланні використано в змалюванні епізодів перебування Саватія Сокири в Оренбурзі та його подорожі до Орської фортеці.

Особливості повісті.

Головна проблема твору — проблема виховання. Питання формування особистості молодої людини, зокрема питання виховання, розглядалися також у публіцистиці (журналах «Современник», «Отечественные записки», «Морской сборник»), в статтях М. О. Добролюбова, М. І. Пирогова та інших авторів[4] .

15 стр., 7270 слов

Т.Г. Шевченко – художник

... Шевченка живопис став потребою, вираженням його творчого духу. Тарас Шевченко став першим художником, який проклав новий реалістичний напрям, і став основоположником критичного реалізму в українському мистецтві. Тарас Григорович ... в житті Тараса Шевченка. Художник ставився до образотворчого мистецтва з глибокою щирістю, воно приносило йому розраду в гіркі хвилини його життя. Зараз його роботи, крім ...

На утвердженні суспільного та естетичного ідеалу в повісті певною мірою позначилась сентиментально-романтична традиція Г. Квітки-Основ’яненка, П. Куліша. Водночас у «Близнецах» Шевченко вперше звертається до педагогічних ідей Г. С. Сковороди. Український філософ-просвітитель не тільки одна з дійових осіб твору. Його думки про необхідність для щастя людини обрання праці за покликанням, високої моральності, гармонійного розвитку особистості сповідують герої повісті Никифор Федорович та Саватій Сокири. Чесна праця, демократичний, здоровий побут героїв, а також реальні прикмети їхнього життя — дозвілля на пасіці за читанням в оригіналі Горація, Гомера, «Псалмів Давидових», гра на скрипці — все це вводить читача у світ етичних ідей Сковороди.

У повісті відбито літературні зацікавлення Шевченка. Поет у різних формах висловлює своє ставлення до творів Г. С. Сковороди, І. П. Котляревського, О. О. Шаховського, М. В. Гоголя, до української народної творчості, а також до літературної полеміки, яка точилася на сторінках таких періодичних видань, як «Отечественные записки», «Библиотека для чтения», зокрема з приводу появи поеми Гоголя «Мертвые души».

Наратив повісті “Близнюки” можна дефініціювати як мультифонічний, — зразків такої поліфонії українська література практично не подала. Як в калейдоскопі, всі міняються точками зору: то говорить суб’єктивний наратор, то ділиться враженнями Никифор Федорович, то його безпосередня половина передає враження від вистави “Козак-стихотворець”, то докладно веде рахунок пригодам і прикрощам Степан Максимович, то Савватій оповідає про службу, то бере слово “за кадром” Іван Петрович Котляревський. Але кермує оповіддю доцентровий акумулюючий наратор, який підкреслює власне особисте знайомство з персонажами, чим вмотивовує вірогідність зображуваного, дозволяючи собі і іронічний відступ-роздум публіцистичного плану про оточення і виховання, потім, увиразнюючи власну експліцитність, навіть надає план оповіді і окреслює свої художні принципи .

2. Повість «Художник»

Повість «Художник» створена в дусі романтичних тенденцій розвитку автобіографічного роману виховання, її структурною і сюжетною домінантою є життєпис творчої особистості. У центрі лінійно-біографічного сюжету, що розгортається в хронологічній послідовності без темпоральних інверсій і ретроспективних алюзій, — автобіографічний герой. Історія його душі — основний об’єкт уваги, оскільки жанр автобіографічного роману передбачає не стільки біографію зовнішніх проявів героя, скільки внутрішню його біографію, детально відтворену динаміку духовного життя. Т. Шевченко намагається художньо відтворити етапи духовно-мистецької еволюції творчої особистості, ґрунтуючись на мемуарно — біографічному матеріалі, майстерно вводить у фабульну структуру автобіографічний первінь, який визначає не лише зовнішньоподієву сюжетність, а й внутрішню концепцію, етико-еститичну спрямованість твору. Для повісті характерна руссоїська сповідальність («Я хочу показати своїм друзям людину у всій правді її природи — і цією людиною буду я»), яка ввійшла у світову романно-повістеву прозу («Поезія і Правда» Й. Гете, «Минуле й думи» Герцена, трилогія О. Толстого).

Автор прагне осягнути діалектику найбільш важливої пори індивіда — пори розвитку. Це прагнення Т. Шевченка як автора художньої біографії типологічно близьке творчим засадам Й. Гете й О. Толстого. Основна мета письменника — зосередитись на еволюції героя, на динаміці його розвитку. Т. Шевченко майстерно відтворює, як поступово юний художник набуває вміння, як більш чутливим стає його внутрішній зір, що вже дозволяє йому побачити й усвідомити, за рахунок чого справжній митець досягає найбільшого ефекту.

8 стр., 3761 слов

Тарас Шевченко как художник

... тем. Його композиції стверджують патріотизм, людську гідність, виражають протест проти насильства. В них Шевченко вперше звертається до вітчизняної історії. Мистецька спадщина Шевченка ... вартістю доробок художника періоду заслання. Незважаючи на царську заборону, Шевченко в ... Шевченка 1843. Рисунок тут ніби передував творам, виконаним у техніці офорта. Мистецький доробок Шевченка часу перебування на ...

Т. Шевченко, на відміну від М. Гоголя, багато уваги приділяє своєрідній передісторії художника, саме психологічним її акцентам. Створенню психологічного портрета допомагає чітко продумана структура твору, в якій реалізувалось складне сплетіння позасуб’єктних та суб’єктних форм вираження авторської свідомості. На початку твору домінує екстравертний психологічний аналіз, потім письменник вводить у твір листи художника, які є своєрідною сповіддю, фіксуючи зовнішні події, вони розкривають історію душі, еволюцію духа. З них можна зрозуміти, яким чином відбувається перехід від однієї системи цінностей до іншої. Для листів характерний синхронний аналіз, зосереджений на конкретних душевних порухах, саме цей тип аналізу найбільш психологічний. Герой намагається розібратись у своїх почуттях, які важко піддаються логічному обґрунтуванню. Аналізуючи почуття, художник прагне вирішити певні психологічні завдання. Наприклад, зрозуміти, чого йому не вистачає: «Скучать совершенно некогда, а я все-таки скучаю! Мне чего-то не достает, а чего — я и сам не знаю» . Цікавим є самоаналіз героя (Т. Шевченко наводить яскравий приклад індивідуальних варіацій людської психіки): «О боже мой! боже мой! Я так счастлив, так беспредельно счастлив, что мне кажется, я задохнуся от этой полноты счастия, задохнуся и умру. Мне непременно нужно хоть какое-нибудь горе, хоть ничтожное».

У повісті Т. Шевченка із самого початку зрозуміло, що герой — особистість з ознаками так званої нервово-психічної неврівноваженості. Це пояснюється конкретними життєвими умовами — образливою і принижуючою кріпосницькою залежністю. Темперамент героя можна визначити як афективно-екзальтований. Т. Шевченко майстерно фіксує кожен порух зраненої душі. Відомо, що афективно — екзальтовані люди реагують на життя бурхливіше, ніж інші. Темп наростання реакцій, їхні зовнішні прояви відрізняються більшою інтенсивністю. Такі особистості однаково легко відчувають захват, запал від радісних подій і впадають у відчай від незначних негативних.

Відомо, що психічно неврівноважені талановиті й геніальні люди, маючи розум і спостережливість, самі переконуються у своїй ненормальності й дуже від цього страждають. Так, художник пише: «Я что-то недоброе предчувствую с моею программой. И откуда берется это роковое предчувствие? Не отказаться ли мне от нее до следующего года? … Не правда ли, я болен? Я действительно немножко как будто бы рехнулся… Бога ради приезжайте, восстановите мою падающую душу» . Отже, можна стверджувати, що письменник добре знав особливості людської психіки і вміло відтворив її варіації у своїх творах.

Мінімум жіночих образів в повісті “Художник” (серед композиційно значущих персонажів лише один образ Параші характеризується поліфункціональністю варіації на тему зведеної дівчини, віодночас і музи-натхненниці) викликаний переважанням чоловічого начала в образі-топосі Петербурга.

7 стр., 3378 слов

Тарас Шевченко – великий син України

... на одне з перших місць серед ранніх творів Шевченка. Шевченко ... боротьба народу України в ... життя в його долі сталася зміна. Помер старий пан. Кирилівка дісталася його синові — Павлу Енгельгардту, для якого набирали по селах двірню. Тараса ... тема зневаженого кохання селянської дівчини до людини іншого соціального етапу, і сумно-трагічний характер її висвітлення. Катерина покохала панича-офіцера. Вона ...

3. Повість «Наймичка»

«Наймичка» — повість Тараса Шевченка російською мовою, написана за мотивами однойменної поеми.

Сюжет.

У повісті використано фабулу однойменної поеми. В цьому творі Шевченко продовжив розробляти тему трагічної долі зведеної представником вищого суспільного стану жінки з народу. Одна з центральних тем Шевченкової творчості (поеми «Катерина», «Слепая», «Відьма», «Марина», повість «Капитанша») — тема покритки в «Наймичці» розкривається в новому аспекті: зображенні морально-психологічної драми матері позашлюбної дитини, змушеної заради її щастя приховувати своє материнство. Найближче за фабулою до Шевченкової повісті стоїть «Сердешна Оксана» Григорія Квітки-Основ’яненка, проте героїня Г. Квітки сама виховує свого сина, отже, у побудові головної сюжетної ситуації Шевченко був цілком оригінальним.

Ганна — натура безмірно глибока, чуття у неї не тільки живе, а й сильне та високе, любов до дитини така могутня, що перемагає усе інше, застеляє перед нею весь світ, примушує забути про себе саму, віддати своє життя не для хвилинної спокуси, а для довгої тривалої жертви на користь дитині. Вона відмовляється навіть бути весільною матір’ю свого сина і лише перед смертю розкриває йому правду. З великою силою розповідає автор про трагедію материнської любові, сила якої робить жінку здатною на найбільшу самопожертву. Любов матері — це найсвятіше. Найпривабливіше те, що Шевченко не ридав над долею понівечених жінок, він підніс жінку-матір на найвищий п’єдестал чистоти, глибини і вірності почуттів, моральної краси і материнської величі. Він бачив у жінці, передусім, духовну красу, обожнював материнство, уславляв вірність і щирість. Народити дитину — це ще не означає стати матір’ю в повному розумінні цього слова. Дитину треба виростити, виховати і дати їй все для того, щоб вона була щасливою.

Тема материнської долі дуже актуальна в творчості Кобзаря. Адже мати — це духовна основа людського життя. Звичайно, не всі матері чинили так, як Катерина чи Ганна. Це винятки. Більшість несли свій тяжкий хрест, переборюючи труднощі, але не лишаючи дітей права мати матір. І щаслива та дитина, яка запам’ятала дотик материнської руки, її ніжний поцілунок, ласкаве слово і радісний сміх, коли її син зробив перши крок, а потім, ставши дорослим, пішов в самостійне життя з благословіння матері.

У “Наймичці” жіночі образи варіативні у кількох ракурсах. Поліфункціональним є образ Лукії (жіночий моральний ідеал, наскрізний для творчості Кобзаря образ збезчещеної дівчини, втілене народне уявлення про матір, яка живе для дитини).

Психологізований портрет (“тихо ступала, сором’язливо опустила голову, цариця свята”) доповнюється характеристикою батька — “тиха, смирная була”, та найповніше схарактеризована Лукія як мати (подає дитині теплі і чисті пелюшки, які б “і паничу не соромно”, грається з сином, як семирічна дівчинка. І навіть її страждання відтворено опосередковано — дитина обіймає суху шию (змученість).

6 стр., 2912 слов

Повість М. Коцюбинського «Дорогою ціною» — УКРАИНСКАЯ ЛИТЕРАТУРА ...

... свободи — усе це відносить повість «Дорогою ціною» до кращих зразків неоромантичного мистецтва. До героїчного минулого України Коцюбинський звертається ще у нарисі «На крилах пісні». Збереглися спогади сучасників, ... плавнів, роздобути їжу. Вона згодна прислужувати навіть злодійкуватим циганам, тільки б мати прихисток, поки одужає Остап. Соломія врятувала йому життя. У повісті «Дорогою ціною», як і ...

Коли героїня не поїхала на певну загибель з корнетом, її врятувала любов до сина. Лукія надзвичайно і щиро, без показної зовнішньої екзальтованості набожна: кожен крок сина благословляє іменем Господнім, при найменшій можливості ходить на прощу. Марта — втілення біблійної дружини в українському національному варіанті. Вона інстинктом вгадує стан Лукії, її душа відкрита для прощення і співчуття, але скромність в оцінюванні власного “я” надзвичайна (показовий діалог: “Мое жіноче діло — чому я його навчу” — і впевнена відповідь Якима “.всьому доброму”).

Крім інших другорядних персонажів, цікава постать московки — варіант долі Лукії, якби вона не присвятила себе дитині, тобто у композиції системи образів так відтворено мотив двійництва. “Наймичка” пронизана псалмами і молитвами.

4. Повість «Варнак»

Варнак — повість Тараса Шевченка російською мовою, написана за мотивами однойменної поеми. Датується орієнтовно 1853 роком, Новопетровське укріплення. У «Варнаку» Шевченко започаткував одну з головних тем своєї прозової творчості — тему трагічної долі кріпака-інтелігента, поставлену в центр наступних повістей «Музыкант» (1854 — 1855) і «Художник» (1856).

У повісті “Варнак” домінує першоособовий наратив, насичений настроєвими забарвленнями — від сарказму до теплого співчуття. Рамковий наратив моделюється через безпосередню передачу слова від наратора (дещо замаскованого, з алюзивними автобіографічними елементами, вмотивовуючи шлях наратора в оренбурзькі степи) до персонажа. М’яка іронія переважає у вступі, організовуючи повчально-філософський аспект проблематики твору.

Чи не центральною є у повісті проблема спокути, хоча наратор виправдовує себе, описуючи “чисті молоді почуття ., з яких люди зробили гріх”, тому й видається, що за його міркуваннями стоять роздуми Шевченка про причини свого власного заслання.

Об`ємно у різних ракурсах побудовано систему жіночих персонажів повісті “Варнак”, вони взаємодоповнюють одна одну: панна Магдалена — високоосвічена стара панна, прекрасно розуміється на мистецтві, грає Баха, Бетховена, смиренна, терпима, без національних, релігійних та соціальних упереджень. Як втілення жіночої долі, змодельовано три покоління сусідок Кирила (фольклорне число три сприяє простеженню градації їх знедолення), які борються зі злигоднями життя і залишаються переможеними, не втрачаючи ні милосердя, ні доброти. Всі вони залишилися без чоловіків, автор послідовний у змалюванні їх особистих драм, і читач зрозуміє, як це сталося. Сусідка Дорошиха, саме не заможна, дала прихисток осиротілому хлопчикові, її дочка Домаха теж проявляє милосердя, а згодом знаходить у нього підтримку. Дещо в ідилічному плані вирішено образ Марисі — красуня, здібна, розумна, стає жертвою молодого панича. Їх об’єднує готовність до самопожертви, виражені материнські почуття. На явному контрасті до них побудований образ графині, причиною чому є не тільки соціальний контекст, вона і нерозважлива мати, і непутяща жорстока господиня маєтку, тобто пряма протилежність згаданому вище комплексу героїнь.

Центральний персонаж порівнюється з Мойсеєм боговидцем.

Сюжет.

Сюжет повісті близький до сюжету однойменної поеми, створеної на засланні 1848 р.

5 стр., 2386 слов

Життя та творчість Тараса Григоровича Шевченка

... Тараса Шевченка з кріпацтва. 25 квітня 1838 року на квартирі Брюллова йому була вручена Жуковським відпускна. Рання творчість (1837-1843) Тепер Шевченка ... Тараса Бульби з синами" до повісті "Тарас Бульба". Визначним твором цього періоду є картина олійними фарбами "Катерина", 1842 рік. Захоплюючись театром Шевченко ... до кирилівського дяка Петра Богорського, де його життя було напівголодним. Звідти він ...

На творі позначилося знайомство Шевченка з тогочасною літературою — російською, українською, західноєвропейською, а також із фольклором. Головний мотив повісті (як і поеми) «Варнак» — мотив розбійника, що покаявся, належить до найпоширеніших у світовій літературі

Одну з легенд про злочинця, який покаявся, Шевченко переказав у листі з Новопетровського укріплення від 20 травня 1856 р. до М. О. Осипова. У «Варнаку» мотив морального переродження розбійника поєднується з іншим популярним мотивом — про «шляхетного розбійника», що вершить праведний суд. У повісті згадано Рінальдо Рінальдіні, героя роману Х.-А. Вульпіуса «Рінальдо Рінальдіні, розбійницький отаман», з яким порівнюється герой Шевченкового твору Кирило.

На образі Кирила — ватажка кріпаків-повстанців, розповіді про його діяльність відбилися народні пісні й перекази про українського народного героя Устима Кармалюка. Шевченка цікавила постать Кармалюка, «славного лицаря», як він назвав його у щоденнику. В Шевченковому альбомі 1846 — 1850 рр. є запис народної пісні «Ой Кармалюче, по світу ходиш…» рукою П. О. Чуйкевича з поправками поета. Текст іншої пісні про Кармалюка «Повернувся я з Сибіру…» записав 20 травня 1858 р. до щоденника Шевченка І. М. Лазаревський.

Описані місця.

Дія повісті відбувається в Оренбурзькому краї та на Волині. Шевченко розповідає про ці місцевості й побут людей в них як очевидець, виявляючи таке знання деталей, яке неможливе було б 1845 р. На початку твору подано характеристику Оренбурзького краю, відзначено деякі риси побуту уральських козаків (цей опис дуже близький до епізоду відвідання Саватієм Сокирою села Каргали під Оренбургом у створеній влітку 1855 р. в Новопетровському укріпленні повісті «Близнецы»), розповідається про Ілецьку (Соляну) Защиту місто на Оренбуржчині, в якому поет побував, очевидно, восени 1850 р., згадано деякі інші реалії місцевого колориту. У повісті відбилися також враження Шевченка від поїздки по Волині та Поділлю за завданням Тимчасової комісії для розбору давніх актів у Києві (Київської археографічної комісії) восени 1846 р. Вони виявилися і в згадках варнака про природу рідного краю, про найзначніші з погляду історії та архітектури міста Волинської губернії Кременець (названо, зокрема, гору Бону, ансамбль ліцею), Почаїв, Дубно, Острог, Корець, Луцьк, Новоград-Волинський, Житомир, нарешті, в одній з деталей авторського опису хати засланого героя печі, що була «украшена лепными арабезками домашнего художества (такие печи можно видеть на Волыни и Подолии)».

5. Повість «Прогулянка з задоволенням і не без моралі»

«Прогулянка з задоволенням і не без моралі»— остання повість Тараса Шевченка, написана російською мовою орієнтовно у другій половині 1855 (Новопетровське укріплення) — вкінці лютого 1856 р. (Нижній Новгород), у часі, коли Шевченко закінчив роботу над повістю «Близнецы» і ще не приступав до написання повісті «Художник» (25 січня 1856 р.).

У повісті «Прогулянка з задоволенням і не без моралі» Шевченко продовжує розробляти тему морального виродження представників пануючої верстви, а також тему кріпака-інтелігента. У творі певною мірою використано жанр «подорожнього нарису». У подорожніх нотатках художника Дармограя, в особі якого легко розпізнається сам автор, Шевченко розповідає життєві історії героїв і водночас у численних публіцистичних та ліричних відступах розкриває свої суспільні погляди, педагогічні ідеї, знайомить читача зі своїми літературними та мистецькими уподобаннями. У сюжеті повісті важливу роль відіграє мемуарний елемент — спогади про другу подорож Україною, роки навчання в Академії мистецтв та ін.

Повість має форму подорожніх записок, що дало можливість автору вивести цілу галерею різноманітних типів тогочасного помісного дворянства.

Багатий спектр жіночих образів “Прогулки” пояснюється переважанням фемінного начала в образі-топосі Батьківщини-України. Це Геленочка — найскладніший серед аналогічних образів повістей Шевченка, є носієм всіх згаданих функцій, проте має відкриті перспективи духовного зростання. Як негативні і позитивні варіанти її розвитку діють панна Дорота (жертва поміщицької влади), кузина-кокетка (докладний аналіз її внутрішнього світу є водночас ретардацією), вона нараторові здавалась ангелом і зразком виховання, та виявилась порожньою душею і поганою матір’ю, Софія Самійлівна Прехтель — інтелігентна, турботлива, душевна. Аналогічний аналіз може бути застосовано і щодо чоловічих образів, хоча вони відносно менше структуровані.

Сюжет.

Сюжет твору розгортається у двох планах: розпусне життя ротмістра Курнатовського, історія його одруження з кріпачкою Оленою та історія матроса Обеременка — учасника оборони Севастополя, який замість пропонованої нагороди за хоробрість просить звільнити сестру з кріпацтва (дійсний факт, про який Шевченко прочитав у першому номері «Морского сборника» за 1855 р.).

У повісті Шевченко знову зосереджується на проблемі формування людської особистості, наголошує на вирішальному впливі на формування характеру людини навколишнього середовища.

У другій частині твору, де, за словами Шевченка, «резче обозначилась общая идея рассказа», введено мотив морального переродження поміщика Курнатовського внаслідок одруження з дівчиною-кріпачкою, а також спілкування з її братом-матросом Обеременком та заможними хуторянами: лікарем Степаном Йосиповичем Прехтелем та його дружиною — носіями позитивного ідеалу автора.

6. Повість «Княгиня»

«Княгиня» — перша з повістей, яку автор прагнув опублікувати.

У творі використано окремі сюжетні мотиви й епізоди написаної 1847 р. на засланні поеми «Княжна» (мотив нерівного шлюбу, епізоди розгульного життя князя, голоду й пожежі на селі тощо).

Порівняно з поемою повість — новий варіант історії руйнування і виродження поміщицької родини, теми, що розроблялася у багатьох Шевченкових творах («Петрусь», «Музыкант», «Несчастный» та ін.).

Центр розповіді в «Княгине» зміщується з дочки-княжни на матір, життя якої закінчується божевіллям. Сцена божевілля княгині близька до заключних епізодів поем «Слепая» і «Марина». Як і в інших повістях, жорстоким й аморальним поміщикам — князю Мордатову, Катерині Лук’янівні, що занапастила долю єдиної доньки, Шевченко протиставляє «добрих людей» з народу — заможного селянина Степановича, няньку Микитівну, які взяли на себе догляд покинутої доньки княгині. На образі Степановича, як і Якима Гирла (повість «Наймичка»), Тумана (повість «Капитанша»), позначився вплив позитивних героїв повістей Г. Ф. Квітки-Основ’яненка — Наума Дрота («Маруся»), Тихона Бруса («Добре роби — добре й буде»)

В описі села й батьківської садиби на початку повісті Шевченка можна побачити зв’язок з оповідною манерою М. В. Гоголя :

Село! О! сколько милых, очаровательных видений пробуждается в моем старом сердце… — Початок повісті має автобіографічний характер.

У “Княгине” майже аналогічний принцип наративу модифікований через абсолютний автобіографізм історії про залізні стовпи, навчання оповідача. Натяковість пронизує тексти: він уявляв батьківщину такою, яку запам’ятав з дитинства, але хотів би бачити іншою. Текст є певною мірою відкритим, фінал авторської рецепції вислуханої історії: “Ось тобі й село, ось тобі й ідилія”[14, 106] не замикає композицію, хоча розв’язка вгадується саме завдяки специфіці наратива — мандруючи, оповідач мав змогу переконатись у трагічному закінченні історії.

У повісті “Княгиня” ніщо не віщує трагедії, головна героїня змодельована як псевдокліше до образу ідилічної панночки. Катруся — втілення всіх чеснот, її образ відповідає і функції морального ідеалу автора, особливо якщо врахувати випробовування характеру в ситуації зі зголоднілими селянами, коли вона дозволила їм брати хліб. Інакше поводиться Катерина Лукьянівна (певною мірою доповнена надмірно розвинутим почуттям кастовості варіація графині з “Варнака”), для якої властива своєрідна мономанія — побачити дочку княгинею і яка покарана за тяжкий гріх (переступила передсмертну волю чоловіка).

Носій наративного начала, старенька Микитівна не тільки псевдокліше до образу повірниці головної героїні, вона є синтезом типу української ментальності і морального ідеалу автора, присвятила життя вихованці, її психологічний портрет поданий через мовленнєву характеристику.

У “Княгине” наратор апелює до притчі про покуту.

7. Повість «Музикант»

Доля обдарованих людей з народу, трагізм їхнього становища в умовах самодержавно-кріпосницької дійсності відтворені й у повісті «Музыкант».

Надзвичайно примхливо складено наративну структуру повісті “Музикант”, де використовується і пряме звернення до читача — ознака суб’єктивного наратора, хронологічні відступи, пов’язані з біографіями персонажів (Тараса, Лізи і Наталі, Антона Карловича), вставна оповідь m-lle Тарасевич. Автор вдається до прийомів зміщення часових характеристик, оригінальних хронологічних побудов з елементами містифікації: дізнається про події з листів, написаних 12 років назад; повертається на Україну через

20 років, хоча насправді перебуває в цей часна засланні. Повість Івана Максимовича, в якій той оповідає долю музиканта, майже відсутня, та відчуття від неї відтворені через естетичні судження наратора, Усі повісті ліризовані до інтимності, але вираз власного трагічного розчарування в людях, екзистенційної гіркої самотності, поміченої вдумливими дослідниками, які вибухають у щирому слові наратора (він “мало не заплакав від внутрішнього болю”) з граничною відвертістю позначені саме у повісті “Музикант”.

В “Музиканті” Мар’яна Акимівна — хазяйновита дружина, може відповідати типологічній групі морального ідеалу автора, замінила дочкам поміщиці матір і змогла врятувати Наташу від моральної загибелі, зберегти її душу. На композиційній і етичній опозиції до неї побудовано образ Софії Самійлівни, вельможної пані, шанолюбної кокетки, яку спіткала загибель саме через надмірне піклування за свою вроду, тому вірогідне і прочитання її образу як кліше і як відтворення ідеї відплати. Натомість m-lle Тарасевич — талановита мила жінка, гине під гнітом обставин (несподівана варіація на тему долі митця в жіночій іпостасі, невипадковий збіг її прізвища та імені головного героя).

Ії наративна функція вмотивована як випадок у петербурзькому бутті Тараса. Розвитком мотиву двійництва є протиставлення Наташа — Ліза, дві сторони однієї медалі. Автор доводить, що формування особистості залежить від того, хто і з якою метою виховував дитину (друга назва повісті — “Історія двох вихованок”).

Відтак героїні викликають неоднакові алюзії: Ліза — Клеопатра, Семіраміда, а Наташа — янгол (одна з улюблених метафор автора як стосовно ідеалу, так і до антиідеалу в іронічному плані).

В повісті “Музикант” в образі “Софьи Самойловны” виведено той самий тип жінки, але вже такої, для якої “волшебный эффект на балу” — звичайна річ. Автор завважив, як це позначилося на її материнських почуттях. За характеристикою оповідача, її “сердце матери спрятано под себялюбием светской красавицы”. Вона не піклується про дітей, передоручає їх виховання іншим людям.

У повісті “Музикант” біленький усміхнений будиночок Антона Карловича контрастує з ліричним відступом, навіяним будинком приятеля про холостяцькі домівки, посилюючи функціональне значення “хата” = родина. Рідше концептуального значення набуває художня деталь, що стає наскрізною в одному творі (кайдани у повісті “Варнак” є втіленням ідея каяття).

Доцентровий характер носить образ-концепт Батьківщини, України, який не так широко розповсюджений, але виступає через свої означені вище репрезентанти (могила, шлях, хата, дерево).

Але й ті прямі звертання до України сповнені ніжності: прекрасна Вітчизна, благословенний край, “моя рідная мати”.

Переважно автор використовує у формуванні поліфункціональності образів-концептів контамінацію з власних поезій та інших літератураних, живописних і музичних творів і дифузію як взаємопроникнення образів з різних рівнів.

8. Повість «Нещасний»

Ознаки раннього задуму найвідчутніші в повісті “Несчастный”.

Майже антонімічно до звичних авторові створено наратив у повісті “Несчастный”, де авторська позиція переважно є іронічно-об’єктивною. У докладному пейзажі киргизької фортеці прозирає спостережливий художник, а в майже кінематографічному переведенні точки зору на постать головного героя — проникливий майстер слова. Емоційний відтінок суб’єктивного наративу потім відходить на задній план, посилюється подієвість, наратор залишається “за кадром” через аксіологічний компонент, побудований на пронизуванні тексту цитуванням з Псалтирі і псалмів, відповідно вкладеним в мовлення персонажів.

Сатирично забарвлені жіночі образи повісті “Несчастный”, їх формування відстежено у вигляді заплутаної інтриги. Поміщиця Марія Федорівна Хлюпіна є певною мірою носієм композиційної функції псевдокліше, щось подібне до “злого генія” бульварного роману. При всій її демонічності вона просто кріпосниця, що здатна на злочин заради багатства. Її приятелька Юлія Карлівна — господиня “будинку побачень”, і важко сказати, хто з них аморальніший. В образі пасербиці Лізи, (Акульки) використано мотив двійництва, інакше втілений: змучена дівчина на підсвідомості перестає розуміти, хто ж вона насправді. У “Капітанші” також діє три покоління жінок. Щастя усміхнулось лише наймолодшій, Олені, яка змальована у високих патетичних тонах, акцентовано її природність, для наратора вона “богиня краси і непорочності”[14, 245]. Вихованка Тумана Варочка дивує простою граційною манерою поведінки, бездоганною чистотою у господарстві, причому формування її особистості простежено надзвичайно докладно. Її мати “Володька” окреслена лише ескізно, але і драматична доля цієї жінки вгадується, подібно до паралелей з “Наймички”(Одарка) та “Близнецы” (Якилина).

Повість «Несчастный», на думку більшості дослідників прози Шевченка, належить до найбільш вдалих з художнього погляду його творів повістевого жанру. Чи не першим досить високу оцінку цій повісті дав М. Костомаров, висловивши переконання, що вона зайняла б «почетное место между лучшими произведениями наших беллетристов, если б она была напечатана» (Письмо Н. И. Костомарова к изд.-редактору «Русской старины» М. И. Семевскому // Русская старина. — 1880. — № 3. — С. 609).

Задум повісті, її ідейно-художня, морально-дидактична спрямованість (що переважно пов’язана з типом так званих «несчастных», зображених в образі головного героя твору — Іполита Хлюпіна, дворянина, записаного в рядові з волі рідної матері) значною мірою з’ясовані самим Шевченком у його щоденникових записах від 21 — 25 червня 1857 р. В них ідеться про одного з «растленных сыновей безличных эгоистов родителей», сина статського радника Порцієнка, що служив в одній роті з Шевченком. Вражений його моральним падінням, Шевченко занотував 25 червня 1857 р.: «Где и когда успел он так глубоко заразиться всеми гнусными нравственными болезнями? […] И это сын статского советника, следовательно, нельзя предполагать, чтобы не было средств дать ему не какое-нибудь, а порядочное воспитание. И что же? Никакого. Хорош должен быть и статский советник». Записи ці, зроблені хоч і більш як через два роки після написання повісті, свідчать, що явище, зображене у ній, було типове для тодішнього російського суспільства, зокрема, й російської армії, казарма якої була своєрідною в’язницею для різного роду моральних виродків та справжніх злочинців. «До прибытия моего в Орскую крепость я и не воображал о существовании этих гнусных исчадий нашего православного общества. […] Слово „несчастный“ имело для меня всегда трогательное значение, пока я его не услышал в Орской крепости. Там оно для ме/543/ня опошлело, и я до сих пор не могу возвратить ему прежнего значения. Потому что я до сих пор вижу только мерзавцев под фирмою несчастных». Моральна деградація цих «несчастных» така вражаюча, що Шевченко, порівнюючи їх з «колодниками и даже с клейменными каторжниками», вважає, що для цих останніх «слово „несчастный“ более к лицу, нежели этим растленным сыновьям безличных эгоистов родителей» (Там само).

У повісті «Несчастный» Шевченко художньо переконливо показує глибинний зв’язок між моральним падінням Іполита та аморальністю й духовною спустошеністю його батьків — жалюгідного «собачника» відставного ротмістра Хлюпіна й жорстокої, підступної, егоїстичної Марії Федорівни. Критичне зображення побуту цієї поміщицької родини — одна з тематичних ліній повісті, де яскраво розкрилися великі можливості таланту Шевченка-сатирика, певними своїми гранями близького до сатиричної манери Гоголя.

Торкаючись історико-літературних аспектів повісті «Несчастный», слід звернути увагу й на іншу важливу тематичну лінію цього твору, а саме — тему великого міста, що сильно прозвучала у петербурзьких повістях Гоголя і вже пізніше у творчості Ф. Достоєвського. Повість «Несчастный», як вважає П. Зайцев, — «одна з найстаріших т. зв. міщанських повістей, де змальовано середовище, в якому немає вже нічого людського — справжня моральна трясовина на соціяльному болоті» (Зайцев П. Повість «Нещасний» // Шевченко Т. Повне вид. творів. — Варшава; Львів, 1936. — Т. 8. — С. 319).

У цьому аспекті можна говорити і про певний зв’язок Шевченкової повісті з поширеним у російській і західноєвропейських літературах 30 — 40-х років жанром фізіологічного нарису.

9. Повість «Капітанша»

Твір побудовано як повість у повісті. Основна його частина — оповідання очевидця «Капитанша, или Великодушный солдат» — обрамлена розповіддю про поїздку розповідача з Москви в Україну. Змалювання цієї подорожі має автобіографічну основу і відбиває окремі факти поїздки Шевченка з Петербурга в Україну весною 1845 р. Хоч біографічна достовірність опису цієї поїздки загалом не викликає сумніву, абсолютизувати її також було б перебільшенням.

Автобіографічність авторської розповіді тут скоріше спонтанна, побудована на пам’яті вражень, підпорядкована художньому задуму. Маємо справу з орієнтацією на досить поширений у XVIII і початку XIX ст. жанр — «старовинну форму „дорожніх заміток“», часто доповнювану «різного роду вставними оповіданнями, іноді поданими у формі чужих розповідей, що подаються ніби з рукопису, іноді це чужі листи, найчастіше — записи чужих розповідей» (Білецький О. І. Російська проза Шевченка // Зібр. праць: У 5 т. — К., 1965. — Т. 2. — С. 230).

У повісті «Капитанша» вставне оповідання, представлене автором як «рассказ самовидца», є по суті ядром твору, якому підпорядковані попередня і наступна його частини. Історична й побутова основа його потребує детального вивчення. Цілий ряд історичних реалій (перша спроба їх розшифрування і коментування належить Л. Лященку у статті «Т. Г. Шевченко і В. М. Забіла») свідчить про те, що «рассказ самовидца» написаний на основі чиїхось усних чи письмових спогадів. «„Оповідання самовидця“, коли вникнути глибше в усі його подробиці, викликає почуття подиву: щоб так оповісти все це, треба було або докладно вивчити ту епоху, або мати геніальну пам’ять. Пишучи цю повість, Шевченко не мав жодного друкованого або писаного матеріалу під руками, а проте все тут, до дрібничок, — документально точне: назви місцевостей, пересування війсь/554/кових частин, прізвища історичних осіб, найдрібніші побутові риси» (Зайцев П. Повість «Капитанша» // Шевченко Т. Повне вид. творів: У 16 т. — Варшава; Львів, 1936. — Т. 8. — С. 322).

Але навіть якщо припустити, що Шевченко таки використав тут якісь рукописні спогади чи усні перекази очевидця, він «не був пасивним переказувачем чужого оповідання: він уніс до нього чимало своїх думок та міркувань, характерних для нього як автора і людини. Насамперед вони характеризують Шевченка як художника, а тоді як справжнього демократа» (Лященко А. Т. Г. Шевченко і В. М. Забіла // Науковий збірник Ленінградського товариства дослідників української історії, письменства та мови. — К., 1929. — С. 14).

Тематично повість «Капитанша» є традиційною для Шевченка — це започаткована поемою «Катерина» розповідь про долю покритки. Але, на відміну від творів подібної проблематики у його творчості, головну увагу в «Капитанше» зосереджено виключно на образах позитивних героїв (Якима Тумана, Віктора Олександровича).

Реалізуючи через них свої пошуки художнього осмислення духовних основ народного національного характеру, тут, як і в повістях «Наймичка», «Княгиня», Шевченко виступає продовжувачем традицій Г. Ф. Квітки-Основ’яненка. Повість «Капитанша» окремими своїми особливостями перегукується з «Малороссийскими повестями» зачинателя нової української прози — «Сердешна Оксана», «Маруся», «Добре роби — добре і буде», — а саме з їх сентиментальною тенденцією, що виявила себе, зокрема, у темі непомітного героїзму представників нижчих шарів суспільства, у підкресленні моральної гідності «простих людей», в «ідеї моральної переваги людей „простого звання“ над благородними» (Білецький О. Українська проза першої половини XIX століття: від Г. Квітки до прози «Основи» // Зібр. праць: У 5 т. — Т. 2. — С. 158).

Ця ідейна тенденція дуже помітна в контрастуючих образах морально розбещеного, егоїстичного гультяя-капітана, про якого Шевченко не без іронії говорить як про представника «самой благородной, аристократической фамилии», і солдата-українця Якима Тумана, працьовитого, наполегливого, альтруїстичного у своїх турботах про ближнього. В контексті цілої повісті це протиставлення моральних, а в основі своїй також і національних типів, є складовою ширшого протиставлення, що простежується в авторських спостереженнях, враженнях, історичних ремінісценціях, — протиставлення російського і українського світів.

У “Капітанші” експліцитність наративу побудована на композиційних і на світоглядно-естетичних позиціях автора, який настільки близько до серця бере перипетії життя персонажів, як це буде потім лише в “Прогулянці”. Рамковий наратив втілено у цьому творі в його класичному варіанті, своєрідність якого — докладно відтворені пригоди наратора, здавалось б, не пов’язані з подальшими подіями. Елемент інтриги виконує не тільки суто фабульну функцію, характеризуючи протагоністів та, власне, й самого наратора, який “на одному слові побудував фантазію.” [14, 211], тобто є людиною з багатою уявою, схильністю до автопсихоналізу та емпатії. Водночас натяково використані біографічні штрихи до постаті суб’єктного наратора, натяки на те, що “у той час я ще курив сигари” та їм подібні дозволяють вгадати і зрозуміти його тугу навіть за дрібницями цивілізованого життя.