Національна семантика, стилістика та розвиток архітектурних типів православних храмів Лівобережної України

Курсовая работа

ВСТУП

Актуальність теми даного дослідження обумовлюється задачами релігієзнавства в області вивчення різноманітних видів взаємозв язку релігії та мистецтва в аспектах діахронії та синхронії, а також пояснення естетичної складової релігійної культури у різних проявах, включаючи архітектуру.

Для сучасного українського релігієзнавства та мистецтвознавства характерні вільний вибір та пошук, широкий простір наукових досліджень. На відміну від європейських умов, де ці науки розвивалися безперервно, без утисків і гонінь, створювали багатий емпіричний матеріал, в Україні дані галузі гуманітарних знань мають зміцнювати свої позиції та збирати по крихтах матеріал для наукових досліджень. Для вивчення української культової архітектури як культурного феномену слід вивчити всі галузі, що становлять цілісну історію національної релігійної культури.

Слід зазначити, одне з провідних місць у цій царині відводиться необхідності дослідження національної семантики, стилістики та розвитку архітектурних типів православних храмів Лівобережної України. Це має ще більшу важливість, враховуючи, що нині існує значна кількість проблем у памяткоохоронній галузі України, що з року в рік призводить до втрати нових памяток, що у свою чергу наносить значний удар по культурі та духовності України та звужує поле для наукових досліджень памяток історії, культури та архітектури України;

Наукова новизна одержаних результатів випливає із ідеологічної заангажованості радянської науки, що свідомо накладала заборону на ретельні дослідження семантики, стилістики та архітектурних особливостей памяток культової архітектури, свідомому зведенні більшості робіт до описового характеру. Дана тема почала досліджуватися лише із 1990-х рр., через що бракує фундаментальних праць цієї спрямованості. Не менш важливим аспектом дослідження є те, що у роботі проведено аналіз архітектурних, типологічних та семантичних особливостей православних храмів Лівобережної України у нерозривному звязку деревяної та камяної культової архітектури регіону, що дозволяє комплексно типологізувати храми даного періоду. Крім цього, до уваги взяті маловідомі та малодосліджені памятки культової архітектури.

11 стр., 5020 слов

Небезпечні стихійні явища на території України

... основними групами процесів - ендогенні, екзогенні та гідрометеорологічні. Стихійні лиха, що мають місце на території України, можна поділити на прості, що включають один елемент наприклад, сильний вітер, ... протоки. Це може стати причиною погіршення умов судноплавства. Стихійні явища екзогенного походження Якщо оцінювати площу України з точки зору негативних екзогенних природних процесів, можна ...

Джерельна база: представлена історичними, мистецтвознавчими та релігієзнавчими науковими та науково — популярними творами, частково — власними фото та описами досліджуваних споруд. Перші дослідження памяток історії, архітектури та духовності, їхньої семантики та типології у епізодичному вигляді розпочалися іще у 1840-ві роки (сам Т.Г. Шевченко замальовував найцікавіші споруди доби Гетьманщини).

Початок ХХ-го ст. дав українському памяткознавству цілу плеяду нових імен — Микола Білящівський, Юхим Сіцинський, Григорій Павлуцький, Ігор Грабар, Вадим і Данило Щербаківські, Микола Шумицький, Микола Макаренко, Кость Широцький. Першими науковими збірками цього періоду є: «Історія російського мистецтва» І. Грабаря (1912 — 1914 рік); «Деревяні та камяні храми» Г. Павлуцького (1905-го — 1907-го років).

Ці роботи ще не мають системного підходу до вивчення даної проблематики.

Із встановленням радянської влади процес досліджень у цій сфері пожвавився: певний час (до поч. 1930-х років) продовжували свою справу уже знані мистецтвознавці (М. Макаренко, Ф. Ернст), стали відомі нові та гучні імена, такі, як С. А. Таранушенко (найвидатніший український мистецтвознавець (період досліджень — 1917 — 1932 роки)), П. Жолтовський тощо. Майже всі вони потрапили у жорна репресій [2,3,4,7,8]. Післявоєнний період дав знекровленій на той період памяткознавчій науці нові імена: Г. Логвин, П. Юрченко, М. Цапенко, М. Макушенко, Д. Малаков тощо [2, 14]. Даний період має багато суперечностей: з одного боку, маємо справу із збільшенням кількості досліджень та розвідок, з іншого — більшість із них зводяться до описового характеру. Серед сучасних дослідників найвидатнішими є такі науковці: В. Слободян, Я. Тарас, Л. Прибєта, О. Крушинська, В. Громик, А. Бурлака, А. Парамонов, що вивчають збережені донині культові памятки та намагаються популяризувати їх в українському суспільстві. Нині проводяться перші спроби комплексного вивчення памяток, проведено перші спроби їхньої типологізації.

Мета роботи — дослідити стильові, семантичні та архітектурні особливості православних храмів Лівобережної України, що належать до виокремленого у роботі «українського національного архітектурного стилю» сер. XVII-го — поч. ХІХ-го ст. шляхом вивчення їх типологічних особливостей семантичного, стилістичного та архітектурного характеру.

Досягнення поставленої мети зумовило вирішення таких задач:

1) співставити існуючі нині культові памятки із конкретним типом стильового напрямку певного етапу розвитку українського національного архітектурного стилю у культовій архітектурі сер. XVII-го — поч. ХІХ-го ст.;

) зясувати походження архітектурних та стильових особливостей українського національного архітектурного стилю цього періоду;

6 стр., 2666 слов

Памятки для родителей «Жестокое обращение с детьми»

Согласие ребенка на сексуальный контакт не дает оснований считать его ненасильственным, поскольку ребенок не обладает свободой воли и не может предвидеть все негативные для себя последствия. Психическое (эмоциональное) насилие – это периодическое, длительное или постоянное психическое воздействие на ребенка, тормозящее развитие личности и приводящее к формированию патологических черт характера. К ...

) довести взаємопроникнення та неподільності української деревяної та мурованої архітектури;

) визначити основні архітектурні школи досліджуваного періоду; дослідити їх характерні особливості на основі збережених культових памяток;

) визначити памятки, на основі яких здійснюються семантичні, архітектурні та типологічні дослідження; сприяти їх подальшому дослідженню та популяризації в українському суспільстві та за кордоном.

Обєкт дослідження: православні храми Лівобережної України XVII-го — поч. ХІХ-го ст.

Предмет дослідження: історична, семантична та архітектурна типологізація культових памяток деревяного зодчества та українського Відродження і бароко на території Лівобережної України.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період XVII-го — поч. ХІХ-го ст.

Методи дослідження: робота базується на історико-релігієзнавчому підході щодо вивчення теми. В даному дослідженні використовуються методи семантичного, теологічного аналізу, що дає змогу вивчити вищезгадану проблематику храмів та запропонувати їх типологізацію, визначити певні стильові особливості культових памяток. У роботі також використовувалися: порівняльно-історичний, структурно-функціональний, аналіз із синтез, аналогій та узагальнень, порівняльний метод наукового дослідження.

Практичне значення одержаних результатів: основні положення і висновки роботи можна використовувати у галузі релігієзнавства та мистецтвознавства для осмислення особливостей розвитку української культової архітектури як культурного феномену. Отримані результати можна застосувати у галузі історії України, історії архітектури, мистецтвознавства, релігієзнавства, культурології. Матеріали даного дослідження можуть застосовуватися для підготовки навчальних дисциплін «Релігієзнавство», «Історія архітектури», «Культурологія», «Історія української культури», спрямованих на професійну підготовку істориків, культурологів, мистецтвознавців, релігієзнавців. Дані дослідження культових памяток робить можливим паломницько-туристичних маршрутів під назвою «Духовні пам’ятки Лівобережжя та Слобожанщини» для українських та іноземних туристів.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ СЕМАНТИЧНІ, СТИЛІСТИЧНІ ТА АРХІТЕКТУРНІ ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОСЛАВНИХ ХРАМІВ

Будь — який православний храм орієнтований вівтарем на схід. У цьому, можливо, відчувається вплив дохристиянських часів, коли люди вклонялися сонцю. Пізніше зявився новий тип храму — хрещатий, що пов’язаний із візантійським періодом, хрещато — баневий, що засновується на грецькому хресті із рівними частинами. Іще пізніше зявляється необхідність у наявності дзвіниці задля того, аби гучно прославляти імя Бога. Українським традиціям суголосне влаштування дзвіниці окремо, західніше храму (пізніше, під впливом російських архітектурних традицій, її починають будувати впритул до бабинця, із заходу храму).

5 стр., 2492 слов

Українська культура другої половини XVII–XVIII ст. Архітектура ...

... архітектури пов'язувалися з творчістю народних майстрів. На Лівобережжі, Слобожанщині та Запоріжжі поширювалися дерев'яні хрещаті п'ятизрубні, багатоверхі храми, які споруджував майстер Панас Шелудько. Внутрішнє оздоблення храмів ... Козельці та ін. Чудовою пам'яткою архітектури є ... (друга половина XVII —початок XVIIIст.), ... пластики тему тріумфальності ... мистецтва, після доби Володимира Великого ...

Також досить важливими частинами православного храму є приміщення, розташовані на північ та на південь від вівтаря — дияківник і паламарня. Українські храми були одно- ( на честь Бога — отця ), три- (на честь св. Трійці), пізніше, комбінуючи ці семантичні поєднання виникають більш складні пяти- та девятиверхі храми. Велике значення надавалося віконним прорізам — вони були невеликими, аби показати темряву людського буття та віддаленість людини від святого. Їх влаштовували у верхній частині храму, ближче до Бога, подалі від людей. В українській архітектурі, на відміну від російської, активно використовувалися вікна круглої форми — прадавній символ сонця. На Лівобережній Україні активно використовувалися і хрещаті вікна, що символізували хрест, на якому було розіпято Ісуса Христа. Велике значення надавалося вхідним отвором: вони мали бути невеликих розмірів, символізуючи «тісні врата раю» [3 — ст. 5 — 29; 1; 2].

Велике семантичне значення мало те, що внутрішній простір українських деревяних та камяних храмів був розкритий повністю, до зеніту бань, на відміну від аналогічних будівель у Росії. Із посиленням російського впливу на території України наприкінці XVIII-го — на початку ХІХ-го ст. українська сакральна семантика активно починає замінюватися російською — спершу — класицистичною, згодом — еклектичною та псевдоросійською. Саме на вивчення памяток української архітектури на Лівобережній Україні, що зберегли національні семантичні та архітектурні особливості, і зорієнтована ця робота [3 — ст. 5 — 29; 9 — ст. 5; 1; 2; 6].

Що стосується архітектурних типів храмів, досліджуваних у роботі, то увагу сконцентровано передовсім на тих, котрі найбільше відповідають архітектурно — мистецьким уподобанням українського народу. Це стосується культових споруд доби найбільшого розквіту української архітектури — деревяних та камяних храмів XVII — XVIIІ-го століть. Архітектура цих культових споруд бере свій початок ще від архітектури доби Київської Русі, що увібрала у себе, окрім візантійських, ще й народні, дохристиянські будівельні традиції, однак, говорити про національні риси у архітектурі Київської Русі, у більшості випадків, не зовсім коректно. Традиції храмобудування, котрі відповідають і значною мірою стали основою для храмів українського Відродження та бароко, почали будувати ще у ХІІІ-му ст. на землях Галицько — Волинського князівства (церква св. Пантелеймона в Галичі та деякі інші).

Однак, до XVII-го ст., через польське національно — релігійне гноблення українське храмобудування розвиватися не могло. Лише поодинокі памятки 1630-х років репрезентують сприйняття народних храмобудівних традицій та їх змішування із традиціями Київської Русі та Ренесансу. Це дає змогу називати стиль храмобудування домазепинської доби «українським Відродженням» замість некоректного щодо того періоду терміну «українське бароко», що, скоріше, може бути вжитий щодо заключного етапу розвитку камяної культової архітектури у XVIIІ-му столітті. Внести ясність у ці терміни намагалося багато дослідників. Взагалі, поняття «українське Відродження» та «українське бароко» — дуже дискусійні: дехто вважає, що усе, що збудовано в Україні у XVI — ХVIIІ-му століттях — це українське бароко (напр. Г. Н. Логвин, раніше — Г. Павлуцький, В. Щербаківський ), інші диференціюють розвиток українського архітектурного стилю двома етапами, зводячи його географію до Лівобережжя, Наддніпрянщини та Слобожанщини (В. Вечерський, раніше — В. Шумницький, С. Таранушенко).

2 стр., 736 слов

The Climate of Ukraine. Климат Украины. Клімат України

... условия для одной из лучших курортных зон Украины. Среднегодовая температура в Украине варьируется от +5..+7 C на севере до +11..+13 C на юге. Январь — самый холодный месяц, а ... жаркий. В целом Украина может быть разделена на четыре различных климатических региона: холодный и снежный лесной климат, степной климат, среднеземноморский климат и климат тундры. Клімат України Клімат України визначається ...

Автор цієї роботи схиляється до другої позиції, адже вона краще відображає особливості стилю, який можна назвати «українським національним стилем» [3 — ст. 5 — 29; 9 — ст. 5; 13 — ст. 2 — 11, 1; 2; 6].

РОЗДІЛ 2. АРХІТЕКТУРНІ, СТИЛІСТИЧНІ ТА СЕМАНТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПАМ, .1 Загальні типологічні риси храмів України

Розвиток та становлення деревяного народного культового зодчества Лівобережної України сягає ще часів Київської Русі (під час археологічних розкопок у Чернігові, Любечі та Новгороді — Сіверському були знайдені залишки деревяних храмів ХІ — ХІІ ст.).

Після періоду Київської Русі у місцевому храмовому будівництві спостерігається криза, повязана із пануванням чужорідної еліти (монголо-татарською навалою, литовським, а згодом — польським пануванням на цих землях, постійними війнами із Московською державою за них).

Після національно — визвольної війни під проводом Б. Хмельницького ( 1648-го — 1657-го років ) настає нова доба у царині розвитку храмобудування на території Гетьманщини, адже було знищено релігійне гноблення з боку Річ — Посполитої, котре значною мірою заважало релігійному життю на українських землях. Окрім того, церковні громади отримували значну допомогу від козацької старшини в будівництві як великих, міських соборів (див. Розділ 3), так і невеликих, парафіяльних храмів. Позбавившись на тривалий час від зовнішнього тиску, українське храмобудування набуло свого найбільшого розквіту саме у період існування автономної козацької держави Гетьманщини ( 1648 — 1764 (1781) рр. ).

Що стосується деревяного зодчества, то доба його розквіту припадає на 1750-ті рр. — 1802 рік (рік ухвали сумнозвісної синодальної заборони на будівництво храмів у народних стилях та накази будувати храми виключно за «испробоваными образцами», що мали бути ухвалені Святійшим Синодом у Петербурзі).

Щоправда, окремі храми, суголосні народним традиціям, будували аж до початку 1830-х років, коли остаточно припинили діяльність артілі народних майстрів безпосередньо у сільській місцевості. Після цього спостерігається цілковита уніфікація храмобудування, при якій було втрачено зв’язок із семантичними, стильовими, архітектурно — пропорційними особливостями українського народного храмобудування, котру починаючи із ХІХ-го ст. переповняли чужорідні українському зодчеству, спершу класицистичні, що мали своє підґрунтя у античній архітектурі, далекій не тільки від українських, а й від християнських традицій (оскільки давньогрецька та давньоримська архітектура в своїй основі — архітектура язичницька), а згодом — псевдоросійські, еклектичні архітектурні форми, що являли собою недолуге, спрощене та вульгаризоване копіювання архітектури Московської держави доби пізнього середньовіччя та деревяного зодчества, притаманного території так званого «Русского Севера».

7 стр., 3378 слов

Тарас Шевченко – великий син України

... цікавить не стільки героїчна боротьба народу України в минулому, скільки її наслідки. Відвідавши Чигирин, що ... в лотерею. На виручені гроші 22 квітня 1838 року Шевченко був викуплений на волю і ... Енгельгардту, для якого набирали по селах двірню. Тараса зробили «козачком», в обов'язки якого входило ... з самого початку виразно вгадується і тема твору – тема зневаженого кохання селянської дівчини до людини ...

Що стосується загальних рис, характерних для памяток деревяного зодчества Лівобережної України, то головна їхня ознака, що відрізняє їх від храмів як сусідніх народів (передовсім — росіян) — повна тотожність зовнішніх форм формам інтерєрів: висотне розкриття внутрішнього простору українського храму, що семантично вказує на наближеність віруючих до Бога та бажання піднестися на Небеса, наявність в інтерєрі арок — вирізів, що переводять відвідувача храму із однієї його частини до іншої; незначні розміри вікон у храмі, що мали підтримувати його внутрішній простір у напівтемряві, що семантично вказує на грішність земного буття; пріоритетність інтерєру над екстерєром, що семантично пояснюється пріоритетністю життя духовного над життям мирським. Що стосується особливостей, притаманних виключно храмам Лівобережної України, то це — ще більший акцент на висотне розкриття будівлі, що семантичне пояснюється акцентом на підняття до Бога церковної споруди, а в архітектурному плані підсилюється невеликим, приблизно на 5 градусів, ухилом стін усередину та тим, що храми здебільшого оббивали вертикальною шалівкою, що іще більше візуально підсилювала ефект вертикального спрямування культової споруди, що надавав їй «легкість».

Доволі цікавим, як семантично, так і архітектурно, є всефасадність (відсутність домінуючого фасаду) храму, що вказує на те, що майстри прагнули не обмежувати красу храму лише одним фасадом, що створює можливість казати про гуманістичні, тобто ренесансові риси деревяного зодчества Лівобережної України. Семантично це дозволяє говорити про бажання майстрів показати однаковість Божої любові та милості для усіх, хто із будь — якого боку підійде до його дому, що є гуманістичною тенденцією. Вкрай важливим є питання архітектурно — типологічної та регіональної класифікації памяток деревяного зодчества Лівобережної України.

Типологічно дані споруди поділяються на два основні типи: а) тридільні одно- та триверхі храми. Цей тип семантично ґрунтується на традиції шанування Святої Трійці. Це — найдавніший тип храму на території Лівобережної України, що з архітектурної точки зору є модифікацією поширеного іще з часів Київської Русі і аж до ранньомодерної доби типу баштового храму із значним, три- або чотирикратним переважанням за розмірами центрального зрубу (найдавнішими такими памятками були нині втрачені церкви 1630-х років із Морівська на Чернігівщині та Іваниці (1654-го року) там само).

19 стр., 9324 слов

Влияние рок-музыки на формирование самооценки подростков в музыкально-образовательном ...

... роке. Образовалась огромная разница между музыкой, которая звучит на уроках в общеобразовательных учреждениях, и музыкой, существующей за пределами школы. Современная музыка ... возрастной период является переходным, подготавливает человека к переходу на более высокую возрастную ступень. У ... в жизни, формирование мировоззрения и его влияние на познавательную деятельность, самосознание и моральное ...

Нині цей тип є найпоширенішим з — поміж памяток, що репрезентують несинодальне (народне) (до указу 1802-го року) храмове будівництво на українських етнічних землях Слобожанщини, Полтавщини, Лівобережної Наддніпрянщини;

б) хрещаті храми із непарною кількістю верхів (одно-, три-, пяти-, рідше — семи- (напр. втрачена Вознесенська церква (1757-го р.) у смт Березна на Чернігівщині) та девятиверхі культові споруди (єдиний храм цього типу — Троїцький собор (1773-го — 1778-го років) у м. Новомосковську на Дніпропетровщині (етнографічне Запоріжжя)).

Семантично такі храми походять від хреста, на якому було розіпято Ісуса Христа. За спостереженнями дослідників С. Таранушенка, М. Цапенка, В. Вечерського та ін., найбільше храмів цього типу за доби розквіту української народної архітектури (1650-ті — 1800-ті роки) на Лівоберепжній Україні було зведено на території етнографічних Чернігово — Сіверщини та суміжної із нею Стародубщини (нині — територія Брянської області Російської федерації), а також на землях Запоріжжя та Західної Донщини [1 — ст. 13 — 18; 2 — ст. 24 — 128].

На території Лівобережної України (включно із Слобожанщиною) на даний момент виділяють такі регіональні школи народного зодчества: а) Чернігово — Сіверську, що охоплює північ Лівобережної України — майже усю Чернігівську, північ Сумської областей та суміжні землі Брянської області РФ, відзначається найбільшої з-поміж інших шкіл кількістю вцілілих памяток (на території України їх близько 48); б) Полтавську або Лівобережно — Наддніпрянську, що охоплює Центральну частину Лівобережної України — усю Полтавську, крайній Південь Чернігівської областей, Південний Захід Сумської області, Лівобережні частини Київської та Черкаської областей. Відзначається незначною кількістю вцілілих памяток даного періоду, що певним чином ускладнює її вивчення (збереглося близько 25 споруд); в) Слобожанську, що охоплює майже усю Харківську, південь Сумської, північ Луганської та Донецької областей. Вивчення архітектурно — семантичних особливостей цієї школи вкрай ускладнене тим, що її памятки чи не найбільше в Україні постраждали від руйнувань радянської доби (нині їх збереглося лише близько 9).

Деревяні храми етнографічних Запоріжжя та Донщини, що історично та етнографічно також тісно повязані із Лівобережною Україною не належить до жодної чітко окресленої та історично сформованої архітектурної школи через порівняно пізнє освоєння та заселення цих земель, що, як і більш раннє заселення Слобожанщини мало характер внутрішньої колонізації, та не дало сформувати своїх стійких архітектурно — будівельних традицій, адже, по — перше, місцеві храми будувалися за канонами храмобудівних шкіл Лівобережної України та Наддніпрянщини, звідки прибувала переважна більшість переселенців, а, по — друге, масове народне храмобудування тут розпочалося лише у 1770-ті — 1790-ті роки, незадовго до синодальної заборони 1802-го року, що забороняла будувати храми у народних стилях.

6 стр., 2544 слов

Особливості українського бароко

... Якщо конкретніше торкатися певних особливостей, то необхідно звернути увагу на своєрідний динамізм українського барокко, яке поєднало в собі два чинники його саморозвитку: у зв'язку з поверненням ... своєрідних та оригінальних форм, що має у світовій літературі заслужену назву осібного українського бароко. Визначальними рисами бароко були: посилення ролі церкви і держави, поєднання релігійних ...

Тепер перейдемо до розгляду архітектурних особливостей кожної із архітектурних шкіл на прикладі конкретних, збережених донині памяток:

2.2 Пам ятки Чернігово — Сіверської храмобудівної школи

Що стосується Чернігово — Сіверської храмобудівної школи, то її памятки демонструють чи не найбільше розмаїття форм, типів, конструкційно — технічних будівельних засобів тощо. Від інших шкіл (Полтавської та Слобожанської) вирізняється найбільшим на Лівобережжі тяжінням до хрещатого типу храму. Висота храмів переважно дорівнює їх довжині. Зупинимося лише на найбільш характерних та цікавих із близька 48 збережених памяток даної храмобудівної школи [2 — ст.43 — 137, 9 — ст. 8 — 24, 12 — ст. 123 — 125; 18 — арк. 1 — 5; 19 — арк. 1 — 3; 3; 9]:

) Миколаївська церква у с. Городище Чернігівської області (1763 рік, є дані, що 1722 рік), 1888-го року перебудована: добудовано бічні притвори та дзвіницю (2-й ярус втрачено у 1930-ті роки).

Первісно церква була тридільною, триверхою, за характером архітектурних форм (заломів, бань, арок — вирізів в інтерєрі тощо) наближалася до стилю українського Відродження та бароко доби Гетьманщини. Відносно архаїчними рисами в архітектурі споруди були здвоєні та потроєні вікна, що семантично сягають християнських символів — Бога — отця та Бога — сина і св. Трійці. Споруда є вкрай цікавою ще й тим, що належить до окремої, локальної підшколи деревяного храмобудування. За висновком видатного дослідника С, А. Таранушенка, до неї належали іще збережена донині Покровська церква у сусідній Синявці та втрачені церкви у Березній та Нових Млинах. Відрізняло їх застосування унікального конструкційного прийому: наявності у кожному зі зрубів двох бічних підпірних стінок, що мали надати цим спорудам міцності та загальної жорсткості, завадити усіданню зрубів (чого, однак, так і не було досягнуто).

Споруда зберегла первісну вертикальну спрямованість архітектурних форм, не дивлячись на перебудови та катастрофічний сучасний стан, є вкрай цінною памяткою сакрального мистецтва регіону; 2) Покровська церква у с. Синявка Чернігівської області (1775 рік, є дані, що 1706 рік).

Первісно, як і зараз, складалася із трьох частин та мала три верхи. Як і зараз, мала форми, дуже наближені до стилю українського Відродження та бароко. Бічні прибудови — поч. ХІХ-го ст. Має унікальний конструктивний прийом, аналогічний із тим, що застосований у храмі сусіднього села Городище. Проте, не дивлячись на певну закономірність в архітектурних формах двох сусідніх храмів, є у них і значні відмінності, адже народні майстри ніколи із абсолютною точністю не повторювалися у своїх храмах: у бічних зрубах перехід зроблено одразу, без підбанників, а у центральному восьмигранному підбаннику спостерігаємо вкрай цікаву деталь: рідкісні хрещаті вікна по чотирьох сторонах світу, що символізують світле Христове Вознесіння. Споруда добре зберегла первісні форми, що дає нам змогу зрозуміти усю пропорційність та красу справжньої, не спотвореної перебудовами кінця ХІХ-го ст. народної архітектури Чернігово — Сіверщини;

5 стр., 2061 слов

Розвиток світового та українського театру

... театру, що сформувався у XVII ст.) грають тільки чоловіки, котрі виконують і жіночі ролі. Витоки українського національного ... Київська Русь). Творчість мандрівних акторів переслідувалася церквою і владою. Про виступи скоморохів згадується ... період пізнього середньовіччя, Ренесансу та бароко. Вони мали велике навчальне і ... Він був учителем Львівської братської школи, священиком і проповідником при ...

) Успенська церква у с. Волосківці Чернігівської області ( 1765 рік ).

Бічні прибудови — поч. XIX-го ст., дзвіниця та притвор — сер. ХІХ-го ст. Первісна частина храму репрезентує найпоширеніший на Чернігівщині тип хрещатого одноверхого храму. Форми споруди мають яскраво виражену вертикальну спрямованість, що підкреслюється незначним, не більше 5 градусів, ухилом стін усередину. У конструкції верху спостерігається перехід від чотиригранника до восьмигранника із банею та ліхтарем, що своїми грушоподібними обрисами яскраво ілюструють вплив стилю українського Відродження і бароко доби Гетьманщини. Важливою із семантичної точки зору деталлю є наявність потроєних вікон у другому ярусі усіх рамен, що, окрім символізування Святої Трійці іще символізують верховенство Бога — отця своєю яскраво вираженою середньою частиною. Цей храм — представник колись найпоширенішого на Чернігово — Сіверщині типу хрещатого одноверхого храму.

) Троїцька церква у с. Степанівка Чернігівської області ( між 1767 та 1769 роками ).

Дзвіниця та бічні притвори — 1881-го року. Демонструє дещо спрощену, порівняно із памятками сусідніх Городища та Синявки концепцію побудови тридільного триверхого храму Чернігово — Сіверської школи народного храмобудування. У таких храмах менше відчувається вплив українського Відродження і бароко. Церква первісно становила собою симетричну композицію із квадратною у плані чотиригранною навою, що переходить у восьмигранний верх із таким самим ліхтариком та двох симетричних шестигранних зрубів вівтаря та бабинця, безпосередньо накритих восьмигранними верхами із невеликими ліхтариками. Проте, під час перебудови 1881-го року було змінено форму бабинця із шестигранної на чотиригранну (при цьому надано дещо невиразної сферичної форми центральній церковній бані).

Дана церква — зразок тридільного храму Чернігово — Сіверської школи народного храмобудування.

) Троїцька церква у с. Новий Білоус Чернігівської області ( 1646 рік або поч. XVIII-го ст., до 1739-го року ).

Бічні прибудови — поч. XIX-го ст.. Поруч — дзвіниця 1739-го року. Складається із чотиригранного бабинця та нави і шестигранного вівтаря. Вкрай цікавим із архітектурної точки зору є конструктивний прийом переходу чотиригранної нави у восьмигранний верх, що здійснюється за допомогою високої, зрізаної восьмигранної усіченої піраміди. В інтерєрі використано прийом видовжених трикутних пандативів, що несуть на собі верх, перебираючи на себе його основну вагу. Баня восьмигранного верху та ліхтаря мають вишукані восьмигранні завершення вишуканої грушоподібної форми, що характерна для памяток українського Відродження та бароко доби Гетьманщини. Дзвіниця демонструє порівняно аскетичні та вертикально спрямовані форми, що семантично пояснюється її чи не найбільшими наближенням до Бога та нагадуванням про Небеса для простого люду. Ансамбль церкви та дзвіниці є вкрай цінними памятками народного зодчества Чернігово — Сіверської школи на ранньому етапі її розвитку.

) Костел німців — колоністів у с. Зеленівка (Гросс — Верде) Чернігівської області (кінця XVIII-го ст.).

У 1930-ті роки знищено верх та дзвіницю. Унікальна та єдина у своєму роді на Лівобережжі будівля опинилася нікому непотрібною у цьому селі, адже тамтешня православна громада не сприймає дану споруду як таку, що є чужою для православних церковних традицій. Первісно костел, як і зараз, мав витягнуту наву та гранчастий вівтар. Його верх та дзвіниця (втрачені у 1930-ті роки) були за архітектурними формами (гранчасть, грушоподібні завершення, прийом використання трикутних пандативів у заломах тощо) наближені до форм тодішніх православних храмів (наприклад, Успенської церкви у с. Сваричівка).

Ця споруда — надзвичайно цікавий та єдиний у своєму роді (збережений) приклад поєднання традицій німецької архітектури із народною українською.

Отже, приклад Чернігово — Сіверської школи народного храмобудування, як найбільш численної за кількістю збережених памяток на даний момент, може слугувати прикладом для вивчення архітектурних та семантичних особливостей усієї народної культової архітектури доби її становлення та найбільшого розквіту (середина XVII-го — початок ХІХ-го ст.), для якого характерні наступні особливості: розвиток архітектури цього періоду ґрунтується на більш давньому типі баштового храму; у тодішній архітектурі органічно поєднуються християнські та язичницькі символи; деревяна архітектура перебуває у постійному контакті із тогочасною мурованою.

2.3 Пам ятки Полтавської храмобудівної школи

Що стосується Полтавської, або Лівобережно — Наддніпрянської архітектурної школи, то місцеві памятки будувалися за схожими із храмами сусідньої Чернігово — Сіверської школи концепціями, проте, вона відрізняється від неї абсолютним переважанням тридільної храмової композиції. Висота храму зазвичай дорівнює його довжині. Зупинимося на двох, найхарактерніших для доби становлення та розквіту архітектурної школи храмах, аби зрозуміти її основні архітектурні та семантичні особливості [13 — ст. 47, 56, 92; 1; 2].

) Спаська церква у Полтаві 1706-го року побудови, що фактично опинилася у середині цегляного «футляру», надбудованого задля збереження споруди у 1840-ві роки за наказом російського імператора Миколи І-го на знак вічної памяті перемозі російських військ над шведами під Полтавою 21 червня 1709-го року (ця подія є вкрай суперечливою).

Церква будувалася із матеріалу старого пятиверхого храму, що стояв у Хрестовоздвиженському монастирі, слугуючи його трапезною і згорілого за рік до спорудження даного храму. Церква є тридільною в плані із домінуючим квадратним у плані зрубом нави, що ледь не вдвічі перевищує за розмірами та висотою незначні за розмірами чотиригранний зруб бабинця та шестигранний — вівтаря. Цікавою і в той же час архаїчною деталлю храму є те, що перехід від зрубу нави до конструкції верху здійснено одразу, без передбанника та залому. Храмова баня та завершення ліхтарика мають грушоподібні обриси, характерні для доби розквіту стилю Українського Відродження та бароко, найбільший злет якого прийнято називати «Мазепинським бароко». Цікавою із семантичної точки зору архітектурною рисою храму є значне переважання центрального зрубу, що символізує особливе значення Бога — отця у св. Трійці. Церква — зразок раннього етапу розвитку Полтавської школи народного храмобудування.

) Миколаївська церква у с. Нижня Будаківка Полтавської області (кінець XVIII-го ст., перебудована та розбудована на початку XIX-го ст., на теперішнє місце перенесена 1912-го року).

Первісно храм був тридільним, одноверхим із чотиригранними в плані зрубами нави та бабинця та гранчастим вівтарем. Усі зруби, на відміну від раніше описуваної Спаської церкви у Полтаві, усі її зруби є однаковими за висотою. Семантично це показує рівність усіх трьох складових св. Трійці: Бога — отця, Бога — сина та св. Духа. Однак, підкреслена важливість Бога — отця таки підкреслена однією деталлю: потроєним вікном у вівтарі із перевершуючи бічні частини заокругленою основною половинкою. Храм — зразок пізнього етапу розвитку Полтавської школи народного храмобудування.

Отже, на прикладі Полтавської школи народного храмобудування можна спостерігати поступову еволюцію, переважно у руслі тридільного одноверхого храмового типу, що проявляється у поступовому переході до гранчастих зрубів та до світлових восьмигранних верхів, збагачення арсеналу архітектурних засобів через ретрансляцію у деревяне зодчество форм бань та заломів, сформованих в результаті еволюціонування українського національного стилю (українського Відродження та бароко).

2.4 Пам ятки Слобожанської храмобудівної школи

Для Слобожанської школи народного храмобудування характерною є втрата 97-98% деревяних храмів у 1930-ті роки ( у тому числі й усіх церков т. з. «Лиманської школи» (відомо близько 18 втрачених обєктів), для якої характерним було широке використання хрещатих (церкви 1797-го та 1802-го років у Лимані та двох храмів 1799-го року у Червоному Осколі (обидва — на Харківщині)) планів та перехідних, тридільно — хрещатих храмів (церква 1757-го року у с. Черкаський Бишкин та 1776-го року у с. Берека (обидва — Харківської області)) із архітектурними формами, характерними для пізнього етапу розвитку стилю українського Відродження і бароко та Охтирської школи (приблизно 6 втрачених обєктів) (напр., Юріївська ( Георгіївська ) церква у м. Охтирка ( 1795-го року ) та сільська парафіяльна церква 1798-го року із с. Солдатьске (обидва — Сумської області)), що за характером архітектурних форм (два ряди світлових вікон, відсутність нахилу стін усередину тощо) характеризуються частковим засвоєнням основних форм класицизму. Вцілілі донині храми Слобідської школи переважно є тридільними три- або одноверхими або хрещатими одноверхими. У цілому, розвиток місцевих храмобудівних традицій відбувався в тому — самому річищі, що й розвиток сусідніх Чернігово — Сіверської та Полтавської шкіл, проте відрізнявся іще більшою вертикальною розвиненістю архітектурних форм та ще глибшим засвоєнням архітектурних форм не лише стилю українського Відродження та бароко, а й рококо та класицизму, особливо це стосується храмів 1790-х — 1800-х років. Висота храму часто перевищує його ширину (особливо — у храмах втраченої Лиманської школи).

Для Слобожанської школи характерним є майже однакове застосування тридільного та хрещатого типу культових споруд, тісний зв’язок із двома іншими школами Лівобережжя — Чернігово-Сіверської та Полтавської. Зупинимося на чотирьох, відвіданих мною особисто спорудах, найхарактерніших для доби становлення та розквіту архітектурної школи храмах, аби зрозуміти її основні архітектурні та семантичні особливості [2 — ст. 239 — 267, 7 — ст. 81, 97, 8 — ст. 8 — 18, 9 — ст. 129; 16 — арк. 18-212; 6].

) Миколаївська церква у смт Вільшани Дергачівського району Харківської області (1753-го року побудови, одна із найдавніших в області, муровані прибудови добудовано на початку XX-го століття), у 1990-ті роки споруду недбало оббили залізними пластинами; одна із двох таких споруд, що визнані памятками архітектури місцевого значення. Споруда первісно була тридільною, із чотиригранними в плані вівтарем, навою та бабинцем, триверхою. Всі зруби храму мають однакову висоту, що семантично вказує на рівність усіх трьох компонентів св. Трійці, що є вкрай важливим для розуміння специфіки православної віри на Слобожанщині. Найцікавішою архітектурною особливістю церкви є перехід у зрубах бабинця та вівтаря від чотиригранника до восьмигранника в основному обємі. Памятка — зразок архітектурної конфігурації раннього тридільного триверхого храму Слобожанської школи народного храмобудування.

) Церква Введення пресвятої Богородиці у смт Введінка Чугуївського району (1777-го року, найкраще серед церков області зберегла первісні архітектурні форми; одна із двох таких споруд, що визнані памятками архітектури місцевого значення).

За радянської доби була досить сильно пошкоджена (використовувалася як колгоспне зерносховище. Споруда у плані тридільна, триверха, усі зруби — гранчасті (вівтар та бабинець — шестигранні, нава — восьмигранна).

Цікавою з архітектурної точки зору особливістю споруди було те, що її верхи мають наметову, а не грушоподібну, як зазвичай, форму, що свідчить про відсутність істотного впливу стилю українського Відродження та бароко на архітектуру даного храму. Всі зруби храму мають однакову висоту, що семантично вказує на рівність усіх трьох компонентів св. Трійці, що є вкрай важливим для розуміння специфіки православної віри на Слобожанщині. Не менш важливою, з точки зору семантики, є наявність вікон круглої форми, що розташовані по сторонах світу у восьмигранному під баннику споруди і семантично є символами сонця, що вказує на певний вплив дохристиянських символів на українську народну архітектуру. Памятка — зразок архітектурної конфігурації тридільного триверхого храму Слобожанської школи народного храмобудування доби її найбільшого розквіту та піку розвитку.

) Спасо — Преображенська церква у м. Харкові, у колишньому передмісті Льодне (Лєдноє), по вул. Петра Набойченка (споруда 1771-го року побудови спершу стояла у с. Велика Бабка Чугуївського району області, на нинішнє місце перенесена вже за радянської влади, тут вона замаскована під житловий будинок і у ній проводилися таємні богослужіння).

Від 1990-х років і до сьогодення іде процес обмурування споруди цеглою та розбору первісного зрубу, що є великою втратою для української історії та духовності, адже ця церква — єдина така споруда на території міста Харкова. Споруда первісно була тридільною, із значним переважанням у плані центрального восьмигранного зрубу (нави), видовженого у плані прямокутного бабинця та порівняно короткого, проте широкого вівтаря. Вкрай цікавим є той факт, що цей храм за основними архітектурними канонами є суто українським, хоча і споруджувався в етнічно російському селі, що промовисто підтверджує той факт, що українці грали провідну роль у формуванні сакральної культури Слобідської України. Цікавим із архітектурної точки зору є цілковите домінування в обємно — просторовій структурі монументального центрального зрубу. Важливою із семантичної точки зору деталлю є надзвичайно велике вікно у східній грані вівтаря, що створює ефект найбільшої освітлюваності саме із боку вівтаря — найсвятішого місця храму. Також храм є символом стійкості православної віри, адже він не припиняв служіння навіть у добу найбільших релігійних гонінь. Памятка — зразок архітектурної конфігурації тридільного одноверхого храму Слобожанської школи народного храмобудування доби її найбільшого розквіту. Втратити цей храм не можна, адже дана будівля є єдиною деревяною церквою, що збереглася на території міста Харкова.

) Церква св. Іоана Богослова у с. Курилівка Купянського району (можливо — 1625-го року побудови, отже, теоретично, найстарша церква Харківської області; перенесена на теперішнє місце із с. Петропавлівки на поч. XIX-го ст., дзвіниця та бічні прибудови — сер. — кін. XIX-го століття).

Первісно складалася із домінуючого у просторовій структурі храму восьмигранного зрубу нави, восьмигранного вівтарного зрубу та прямокутного чотиригранника — бабинця. Історичним фактом є те, що храм стояв на кладовищі міста Купянська, що не могло не відобразитися на архітектурі храму. Основною архітектурною особливістю храму є відсутність світлового підбанника верху, це — риса, притаманна найдавнішим храмам. Семантично це може бути пояснено тим, що цвинтарний храм, місце де моляться за померлих, має завжди перебувати у скорботній напівтемряві. Споруда є унікальним прикладом збереженого до сьогодні давнього деревяного цвинтарного храму та прикладом раннього тридільного одноверхого храму Слобожанської школи народного храмобудування.

Отже, прослідковується досить чіткий розвиток культової архітектури Слобідської школи народного храмобудування, що простежується у вищезазначених храмах в ускладненні верхових конструкцій деревяних храмів, широкому застосуванні світлових восьмигранних верхів, переходу від тридільного до хрещатого типу культової споруди, тісному звязку із тогочасною мурованою архітектурою українського національного стилю (українського Відродження та бароко), що втілилося у загальних гуманістичних концепціях (всефасадність, чітка геометричність форм), перейнятті витончених грушоподібних форм бань та заломів [2 — ст. 239 — 267, 3 — 56, 2 — ст. 4 — 34, 8 — ст. 8 — 18, 9 — ст. 129, 15 — ст. 227 — 315; 16 — 2 арк. 18 — 21; 17 — арк. 8 — 11; 6].

Таким чином, народна культова архітектура Лівобережної України досягла найбільшого розвитку протягом сер. XVII-го — поч. ХІХ-го ст., що повязано у першу чергу із загальним соціальним та культурним розвитком цих земель, повязаних із існуванням козацької держави Гетьманщини та козацьких вольностей на Запоріжжі та Слобожанщині. Загалом для розвитку народного храмобудування цього періоду характерні такі особливості: а) перехід від концепції баштового храму із абсолютним переважанням центрального зрубу до концепції спершу тридільного, а згодом — хрещатого храму; б) велике значення надавалося семантичній складовій в архітектурі культових споруд: звичним стало поєднання як християнських (хрестоподібне планування храму та хрещаті вікна на фасадах та у світловому верху), так і дохристиянських елементів-символів (круглі вікна, як прадавній символ сонця); в) тісному звязку із тогочасною мурованою архітектурою, перейнятті у неї композиційних схем, конструкційних засобів, грушоподібних обрисів бань та заломів, творенням разом із тогочасною мурованою архітектурою українського національного архітектурного стилю (українського Відродження і бароко).

РОЗДІЛ 3. АРХІТЕКТУРНІ, СТИЛІСТИЧНІ ТА СЕМАНТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПАМ

Як і у деревяному зодчестві, процес активного розвитку у мурованій архітектурі розпочався із утворенням української козацької держави Гетьманщини на Лівобережній Україні та земель із козацькими вольностями на землях Запоріжжя та Слобожанщини. За період понад 130-річного існування Гетьманщини і навіть після її знищення, аж до початку ХІХ-го ст. людський геній творив дивовижну за своєю архітектурною стилістикою та семантикою сакральну архітектуру, котрі одні дослідники (І. Грабар, Г. Павлуцький) вважають регіональним відголоском загальноєвропейського стилю бароко, а інші (М. Макаренко, М. Шумницький, М. Цапенко, В. Вечерський), та, власне, і більшість сучасних дослідників включно із автором — цілком своєрідним архітектурним стилем, що мав набагато більше із епохою Ренесансу, аніж бароко та є нерозривно повязаною із деревяним зодчеством, творячи при цьому єдиний національний архітектурний стиль, або ж український національний архітектурний стиль [5 — ст. 86 — 92, 6 — ст. 34 — 41, 7 — ст. 6 — 11].

Перш, аніж перейти до більш ґрунтовного розгляду архітектурної стилістики та семантики досліджуваного стилю, слід розглянути еволюцію основних типів культових споруд, побудованих у стилі українського Відродження та бароко в контексті його звязку із зодчеством доби Київської Русі та українським народним деревяним зодчеством Лівобережної, Слобідської України та суміжних земель на предмет типологічної тотожності та просторово — планувальної структури, що дозволить говорити про існування єдиного українського національного стилю у культовій архітектурі сер. XVII-го — поч. ХІХ-го ст. на історичних землях Гетьманщини, Слобожанщини та суміжних територіях. Також було досліджено питання щодо регіональних архітектурних шкіл у мурованому будівництві цієї доби, що також обєднує цей історико-культурний феномен із народним храмобудуванням. Взагалі, досліджуючи питання типологізації храмів у стилі українського Відродження і бароко, можна дійти висновку щодо існування двох чітко визначених та окреслених типологічних груп: 1) Перша група — храми так званого «державного жанру», що своєю просторово — планувальною структурою (хрещато — баневого шестистовпного храму із непарною кількістю верхів (переважно — пять або сім) та різною конфігурацією їхнього розташування — у міжрукавях, як у храмах княжої доби, чи утворювали у плані хрест, як у деревяних храмах).

При цьому, дана, порівняно нечисленна архітектурна група мала свою особливість: вежі — ризаліти, що фланкували західний фасад, як у латинських костелах. Іще однією особливістю такого типу храмів було те, що центральна нава також робила ті самі виступи, що і ризаліти. Наявність фасаду, настільки нетипового для українського національного стилю, пояснюється серйозним впливом архітектури Річ — Посполитої на тогочасну українську, яка почала претендувати на роль державної за доби гетьмана Івана Самойловича, і, особливо — гетьмана Івана Мазепи, що прагнув максимально європеїзувати українську культуру, у тому числі — і сакральну, та створити презентабельне архітектурне середовище у головних містах держави — у Києві, Чернігові, Полтаві тощо. Таких храмів збереглося небагато, відомими серед нині збережених є Троїцький собор 1670-х — 1680-х рр. у Чернігові, Хрестовоздвиженський монастирський собор 1700-х років у Полтаві та порівняно маловідомий Покровський собор 1680-х — 1690-х років у Свято — Покровському Мгарському монастирі біля Лубен на Полтавщині. 2) Друга група — так звані «народні» або верхові храми, що за характером планувально — просторових рішень абсолютно тотожні народним деревяним культовим спорудам. Як і деревяні храми, вони складаються із прямокутних або гранчастих у плані частин із верховими завершеннями. Як і деревяних церквах, присутні конструкції заломів. В інтерєрі роль арок — вирізів здійснюють підпружні арки. Кількість верхів та складових частин така сама, як і у народному зодчестві: такі храми можуть бути тридільними або хрещатими, мати різну, непарну кількість верхів — від одного до девяти (єдиним таким храмом, відомим науці, була Спасо-Преображенська церква 1718-го — 1730-го рр. у с. Великі Сорочинці на Полтавщині, збудована на кошти гетьмана Д. Апостола. Внаслідок пожежі 1811-го року стала пятиверхою).

Взагалі, тип тридільного храму із непарною кількістю верхів був найпоширенішим типом невеликого парафіяльного храму, адже гроші на нього збирала сама релігійна громада. Такий тип храму є найпоширенішим, особливо, — на Слобожанщині, де цей тип було взято за основу створення регіональної школи мурованого храмобудування. Проте, найбільш довершеними храмами цього типу є хрещаті пятиверхі храми (майже всі знаходяться у великих містах (Чернігів — Катерининська церква 1700-х років, Новгород — Сіверський — Покровський собор 1690-х рр. — 1721 р. і т. д.) та монастирях (Густинському — два храми, Видубицькому — собор і т. д.).

Проте, є і маловідомі, занедбані та покинуті храми (як — от Покровська церква 1708 р. у с. Дігтярівка на Чернігівщині — остання фундація гетьмана І. Мазепи).

Цікаво, що храми народного типу стилю українського Відродження і бароко споруджувалися на українських землях найдовше, адже вони мали найбільше підґрунтя у творчості народних майстрів (перший відомий храм — Свято — Духівська трапезна церква 1630-х років Братського Богоявленського монастиря у Києві, наймолодші — сільська церква 1810-го року у с. Русанівка на Сумщині та Вознесенська церква 1811-го року у м. Люботині на Харківщині).

Існували і інші, маргінальні (другорядні) типи храмів: 1) комбінований тип, коли на основному кубічному обємі по повздовжній осі ставляться три чи пять бань, як у деревяних храмів (від широковідомого собору Різдва Богородиці 1750-х років у Козельці до маловідомого Спасо-Преображенського храму у м. Ніжині (обидва — на Чернігівщині)); 2) безверхий храм або храм зального типу — прямокутна в плані споруда із, зазвичай, виокремленим вівтарем — від усім відомої церкви — усипальниці Б. Хмельницького 1653 р. у Суботові на Чернкащині до маловідомої теплої Миколаївської церкви 1740-х рр. у м. Ніжині на Чернігівщині ; 3) триконхові храми — храм у формі витягнутого грецького хреста із витягнутим прямокутним бабинцем та напівсферичними вівтарем та бічними раменами. Із княжої доби відомий на Поділлі, на землях Гетьманщини почав розвиватися у 1750-ті рр., всі творіння цього типу повязані із імям архітектора І. Григоровича — Барського (таких храмів усього три — Покровська церква у Києві, церква у Воронежі на Сумщині та собор Красногірського монастиря під Золотоношею на Черкащині); 4) тетраконховий храм — храм із чотирма екседрами (напівкруглими приміщеннями, орієнтованими по сторонах світу, інакше — апсидами).

Такі храми поділяються на два підтипи: квадрифолієві тетраконхи (найдавніший — Спасо — Преображенська церква у Глухові 1756-го року, наймолодші — Петропавлівська церква 1790-го року у Максаках на Чернігівщині та церква 1796-го року у с. Жовтневому, там само), що мають виокремлений центральний квадратний обєм, та класичні тетраконхи (найстарша — Покровська церква 1760-х років у Носівці на Чернігівщині, наймолодша — монастирська церква 1800-го року у с. Нові Млини, там само), що складаються із чотирьох екседр, що безпосередньо прилягають одне до одної.

Що стосується регіональних шкіл у мурованій архітектурі цієї доби, то їх, на відміну від багатого регіональними школами деревяного зодчества, можна виокремити лише дві регіональні архітектурні школи: 1) чітко окреслена межами історико-етнографічної території Слобідська школа, що має храми лише т. з. «народного типу», переважно тридільні триверхі, які тут називають «міщанськими», адже їх будували переважно на кошти міських ремісників або козаків — підпомічників (Покровський собор 1689-го року у Харкові, Юріївська церква Курязького монастиря (нині — закрита виправна колонія для неповнолітніх) 1709-го року, Вознесенська церква 1811-го року у м. Люботині тощо) та такий самий «народний» хрещатий тип, який на Слобожанщині, який, однак, прийнято вважати «старшинським» (Спасо — Преображенський собор 1684-го року у м. Ізюмі, фундація полковника М. Донця; Свято — Покровська (первісно — хрещата) церква 1782-го року у с. Новий Мерчик, фундація кол. полковника Шидловського; церква Віри, Надії та Любові 1812-го (?) року у с. Соснівка тощо).

У всіх цих храмах традиційна українська просторово — планувальна структура поєднується із декором, притаманним зодчеству Росії (спершу — наришкінському, згодом — петровському та єлизаветинському бароко, згодом у досить сталі традиції починає проникати стиль класицизму); 2) чітко не окреслена та досить спірна Чернігово-Сіверська школа, раннім памяткам якої, переважно, — хрещатим храмам, притаманна велика кількість декоративних елементів, притаманних виключно цьому регіону (велика кількість декоративних ніш, поясків, специфічних цегляних прикрас тощо).

Найхарактернішими прикладами цієї школи можуть слугувати лише найбільш давні храми: Петропавлівська церква (1650-ті рр.) у Новгороді — Сіверському та Воскресенська церква (1690-го року) у смт Седнів. Інші храми стилю українського Відродження і бароко, збудовані на Чернігово — Сіверщині, мають більш спільні для стилю, уніфіковані архітектурні риси. Факти, наведені вище дозволяють говорити про те, що храми у стилі українського Відродження і бароко є унікальним історичним, сакральним та культурним явищем, а не провінційним відгалуженням єдиного європейського барокового стилю. Усе вищезгадане за цілим рядом характерних ознак дозволяє обєднати цей стиль із народною культовою деревяною архітектурою та зєднати їх у єдиний стиль, найповніше суть якого ілюструватиме назва «український національний архітектурний стиль».

Звідси випливає, що мурована культова архітектура Гетьманщини, Слобожанщини та Запоріжжя сер. XVII-го — поч. ХІХ-го ст. за своєю суттю є тотожною українській деревяній народній культовій архітектурі, за характером архітектурної стилістики та семантикою вона є явищем скоріше ренесансним, аніж бароковим. Звідси слідує, що досить великий масив памяток українського Відродження і бароко (збереглося близько 157 споруд на території України) разом із памятками деревяного зодчества цього періоду (близько 89 споруд у Лівобережній Україні) складає єдиний, за більшістю характерних архітектурних, стилістичних та семантичних ознак стиль, котрий найправомірніше було б назвати «українським національним архітектурним стилем», як це запропонував В. В. Вечерський, спираючись на більш ранні дослідження С. А. Таранушенка та його колег.

ВИСНОВКИ

мурований архітектура стиль храм

Проведені дослідження дають змогу сформулювати такі висновки:

Кожна частина православного храму має глибоке семантичне значення. Спільним для усього православя є концепція, що він складається із кількох «областей» різного призначення: земної області буття (притвору); ступені сходження від земного до Небесного (бабинця); небесної області земного буття (передбанника та бані), що у внутрішньому просторі виконує роль «видимого неба»; Царства Небесного («Небо небесі»), яким є вівтар. На ранньому етапі переважали тридільні, згодом зявилися хрещаті церкви.

Архітектура будь — якої православної культової споруди тримається не лише на вищезгаданих загальних концепціях, спільних для усіх православних народів, а й на національних архітектурних традиціях, що продукують давні, зазвичай ще дохристиянські народні уявлення про архітектурну стилістику та семантику культової споруди. Таке нашарування можна спостерігати і в культовій архітектурі історичних земель Гетьманщини, Слобожанщини та Запоріжжя сер. XVII-го — поч. ХІХ-го ст., часів, тісно повязані із найбільшим розвитком та поступовим занепадом козацтва, що стало вагомим чинником не лише у суспільному, а й у релігійному житті.

Деревяна та мурована архітектура цієї доби розвивалися пліч — о — пліч, збагачуючи одне одну та створюючи окремий архітектурний стиль, найповніше який може характеризувати назва «український національний стиль», адже він обєднує у собі як деревяні, так і муровані храми цієї епохи за цілим рядом просторово — планувальних рішень, схожої архітектурної стилістики та семантики. Водночас, для мурованої архітектури характерне звернення не лише до народної архітектури, а й до архітектури доби Київської Русі, Великого князівства Литовського та Річ — Посполитої.

Також, як у деревяній, так і у мурованій архітектурі спостерігається значна міжрегіональна диференціація, що дозволяє говорити про наявність регіональних шкіл у культовій архітектурі цього періоду. У деревяній архітектурі цього періоду на Лівобережній Україні виділено три чітко окреслені та оригінальні регіональні храмобудівні школи: А) Чернігово — Сіверська архітектурна школа, що відзначається двома основними особливостями: збереженням найбільш архаїчних архітектурних рис із одного боку, із іншого — тяжінням до зближення із тогочасною мурованою архітектурою українського Відродження і бароко;

Б) Полтавська архітектурна школа, що розвивалася у тому ж річищі, що і тогочасна мурована культова архітектура українського Відродження і бароко;

В) Слобожанська архітектурна школа, що аж до 1750-х років розвивалася аналогічно до архітектурних шкіл суміжних територій, а потім пішла шляхом максимального нарощування вертикальних обємів, створивши Лиманську, а згодом — Охтирську архітектурні школи, памятки яких не збереглися;

У мурованій, як і у деревяній архітектурі цього періоду, характерними є тенденції до регіональної диференціації, проте, утворено лише дві регіональні школи:

А) Слобожанська архітектурна школа, що поєднала традиційну українську просторово — планувальну структуру із декоративними елементами у стилі російського бароко, а згодом — раннього класицизму;

Б) Чернігово — Сіверська архітектурна школа, що відзначається прямим переносом форм деревяного зодчества у муроване храмобудування та поєднання цих просторових рішень із декором, притаманним виключно цьому регіону. Школа охоплює лише кілька памяток 2-ї пол. XVII-го ст.;

Український національний стиль у вигляді памяток деревяного зодчества Лівобережної України та мурованих храмів у стилі українського Відродження і бароко сер. XVII-го — поч. ХІХ-го ст. являє собою унікальний історико — культурний феномен світового рівня, який найкраще ілюструє уявлення наших предків про прекрасне у сфері архітектури. Цей феномен потребує детального вивчення та осмислення, а головне — турботи про вцілілі донині храми, що є памятками цього унікального стилю.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ

1.Вечерський В. В. До питання про національний стиль в архітектурі України ХVII-ХVIII ст. К; 1994 р.

.Вечерський В. В. Втрачені обєкти архітектурної спадщини України. — К; НДІТІАМ; 2002 рік.

.Вечерський В. В. Памятки архітектури Лівобережної України. — К; НДІТІАМ; 2004 рік.

.Вечерський В. В. Деревяні храми України. — К; Наш час; 2007 рік.

.Вечерський В. В. Гетьманські столиці України. — К; Наш час; 2008 рік.

.Парамонов А. Ф. Истоки каменной храмовой архитектуры Слободской Украины. — Х; Харьковский частный музей город ской усадьбы; 2012 год.

.Парамонов А. Ф. Православные храмы Харьковской губернии: 1689 — 1917 гг. — Альбом — каталог. — Х; Харьковский частный музей город ской усадьбы; 2008 год.

.Таранушенко С. А. Монументальна деревяна архітектура Лівобережної України. — К; Будівельник; 1976 рік.

.Таранушенко С. А. Памятки архітектури Слобідської України. — Х; Харківський приватний музей міської садиби; 2011 рік.

.Куриленко М. Прилуцьке благочиння: Розквіт. Трагедія, Відродження. — Н; «Міланік» 2004 рік.

.Куриленко М. Свята Чернігівська Земля. Ніжин; «Міланік»; 2007 рік.

.Куриленко М. Полтавщина Православна. — Н; «Міланік»; 2008 рік.

.Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины ХVII-ХVIII веков. — М; Стройиздат; 1967 год.

.Шевцова Г. Дервяні церкви України. — К; «Грані-Т»; 2007 рік.