Життєвий і творчий шлях Олеся Гончара

Реферат

Життєвий і творчий шлях Олеся Гончара

Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 р., за свід­ченням старшої сестри, у робітничому селищі Домівці в Дніпро­петровську, хоч офіційно місцем народження вважається слобода Суха Кобеляцького району на Полтавщині. Коли йому було два роки, померла мати. Виховувала Сашка бабуся, доброта й сердеч­ність якої зігріли дитинство майбутнього письменника, навчили любити людей. «У її лагідній людинолюбній натурі», в її образі ніби втілювалося для мене все краще, що є в нашого народу: пра­цьовитість, чесність, правдивість, безмежна доброта, обдарова­ність. Ця вічна трудівниця, ця темна, неписьменна, але винят­ково чуйна до чужого горя жінка своєю широкою людяністю стоїть для мене поряд із тими, чиї творіння нас захоплюють і кого ми називаємо за їхню діяльність справжніми гуманістами»,— так високо підносить Олесь Гончар цю неписьменну жінку, яка стільки значила в його житті. Мабуть, тут треба шукати коріння, зачатки того гуманізму, людинолюбства, уміння побачити в най- звичайнісінькій, простій, на перший погляд, людині незмірну глибину думки та почуття, красу душі, світлість розуму — уті­лення справжньої народності характеру, які притаманні творам Олеся Гончара. Більше того, саме звідси, мабуть, і ота надзви­чайна чутливість, яка дозволяє йому побачити, відчути те, що більшість людей просто не помічає, і багатство уяви, й образність мислення. «Я пригадую, як захоплювали дитячу уяву її при­страсні розповіді — поетичні видіння набожної жінки,— ділиться спогадами про бабусю Олесь Гончар.— Без неї, певно, я не став би письменником».

У сім’ї був Шевченків «КОБЗАР», над яким «бабуся й тітки проливали сльози», коли малий Сашко читав його вечорами. А невдовзі в життя хлопця прийшли й інші митці слова — Панас Мирний, Іван Франко, Леся Українка, Степан Васильченко, радян­ські письменники — Андрій Головко, Григорій Косинка.

Дитячі й підліткові роки Олеся припали на кінець 20-х — початок 30-х рр., позначених героїкою перших п’ятирічок, інду­стріалізацією країни, колективізацією села, яке жило тоді бурх­ливим життям, шукаючи нових шляхів, часом помиляючись, але невтримно простуючи вперед. Олесь Гончар навчається в Бреусів- ськш семирічці, стає комсомольцем, бере активну участь у су­спільному житті: «Ми відчули всю радість високих обов’язків, ми починали жити на високих температурах невщухаючого бою і безмежно пишалися тим, що ми є помічниками великої біль­шовицької партії»,— згадує О. Гончар.

Писати Олесь починає ще з дитинства. Насамперед, очевидно, через природне мистецьке обдарування, а також під впливом славних своїх попередників. Велику роль відіграв і улюблений учитель мови и літератури, який зумів прищепити «палку любов до рідного слова, красного письменства». До речі, саме він і назвав Гончара Олесем, якого до того називали Сашком.

13 стр., 6323 слов

Аналіз роману «Собор» Олеся Гончара

... Валерія Шевчука і Романа Іваничука, Григора Тютюнника І Олеся Гончара, адже роман «Собор» було заборонено літературними критиками на двадцять років) ... що вигнав осквернителів з храму». Справжнім скарбом творчості Олеся Гончара є багата, співуча мова. Саме вона є однією з ... дала його становленню значно більше, ніж всі попередні роки. Відбулась переоцінка цінностей. Можливо, саме ця зустріч допомогла ...

Тоді ж з’являються й перші друковані виступи майбутнього письменника: кореспонденції в районній газеті «Розгорнутим фрон­том», вірші та коротенькі оповідання в газеті «На зміну» та в жур­налі «Піонерія». Після закінчення семирічки в 1933 р. О. Гончар працює в Козельщинській районній газеті. Безперечний літера­турний хист хлопця було помічено, і 1934 р. він за комсомоль­ською рекомендацією вступає до Харківського технікуму журна­лістики. Роки навчання в технікумі, літературне та культурне життя великого міста багато дали здібному, допитливому юна­кові, утвердили його в правильності вибору шляху.

По закінченні навчання в технікумі 1937 р. О. Гончар працює в газеті, пише оповідання та вірші й друкує їх на сторінках жур­налів. Його твори привернули увагу читача важливістю пробле­матики, гарною мовою, виразно виписаними характерами.

Успіх не запаморочив голови молодому письменникові. Навпа­ки, він гостро відчув потребу в дальшому збагаченні своїх знань, підвищенні освітнього рівня. І 1938 р. Гончар вступає на філо­логічний факультет Харківського університету. Про свою альма- матер письменник згадує з теплотою та любов’ю: «Універси­тет на цілих три роки став рідною домівкою, обдарував щастям дружби, в його аудиторіях, у тиші бібліотек пізнавали ми радість прилучення до скарбниці людських знань, тут переживали насо­лоду й захват творчої праці». До речі, одночасно з Гончарем тут навчався талановитий письменник, автор незакінченого, на жаль, роману «Вир» — Григорій Тютюнник.

Олесь Гончар з усім запалом душі поринає в кипуче студент­ське життя: оволодіває всіма багатствами рідної та світової літе­ратури, вивчає мови, пише цікаву наукову працю про художню майстерність М. Коцюбинського, досліджує поему І. Франка «Мойсей». Водночас він збирає матеріали для роману про видатного українського філософа й письменника Г. Сковороду, пише нові оповідання, одне з яких, «Орля», було відзначено премією на обласному конкурсі, а також повість «Стокозове поле», надру­ковану в 1941 р. Воістину наполеглива праця студента Гончара може служити яскравим прикладом працьовитості, відданості улюбленій справі.

У бібліотечній читальній залі и застала молодого письмен­ника звістка про війну. «Одним ударом були строщені всі наші студентські, по-юнацькому світлі мрії, сподівання. Невимовно тяжко було на душі. Мороком окутувалося майбутнє.

Наступного дня ми були в райкомі комсомолу. Тут зібралися сотні таких, як і ми, студентів, котрі прагнули якомога швидше потрапити на фронт.

Після двотижневого навчання в чугуївських таборах під Хар­ковом наш студентський батальйон направили на Дніпро в район Білої Церкви, де в цей час точилися жорстокі бої»,— згадує Олесь Гончар.

Жорстокі бої на берегах Росі, оспіваної І. Нечуєм-Левицьким… Бої за Київ… Скільки там полягло вірних друзів-студбатівців! Мужньо й правдиво розповість про це Гончар у романі «Людина і зброя». Покаже, як билися й гинули майбутні поети, учителі, вчені — цвіт народу нашого. І покаже головне: навіть там, у крива­вих боях, захлинаючись від ненависті до ворога, йдучи на смерть, вони залишалися гуманістами, людьми високих ідеалів.

9 стр., 4025 слов

Публіцистика Олеся Гончара

... митця і влади, еволюцію його поглядів на тлі суспільно-політичного життя України. Розгляд публіцистичних творів Олеся Гончара в діахронічному аспекті дає ... роботи в газеті на Полтавщині та під час навчання в Харківському технікумі журналістики й університеті, Гончар прагнув оволодіти ... домінував у публіцистичних творах усної форми, яку тяжче було підпорядкувати ідеологічному контролю, у 80-х та 90-х – ...

Солдатом, старшим сержантом — командиром обслуги баталь­йонного міномета, потім — старшиною батареї пройшов Гончар від берегів Росі, через альпійські бескеття й голубий Дунай до золотої Праги. Цей шлях проліг і через похмурі оточенські ночі. Та про- идении він був гідно, чесно, достойно. Свідченням тому — орден Слави, Червоної Зірки й три медалі «За відвагу».

Та війна вчила не тільки воювати, битися з ворогом, вона вчила його жити, керуючись красою вірності, і вчила писати.

І там, в «окопних університетах», продовжував Олесь Гон­чар писати. Певна річ, у круговерті фронтових буднів солдатові не до роману. Але в нечасті хвилини затишшя лягали на папір, може и не відшліфовані, але пристрасні, гарячі и правдиві віршо­вані рядки. Пише про фронтові дороги, про вірних бойових побра­тимів. Вірші, які скоряють своєю простотою, щирістю и прав­дивістю, не випадково були надруковані (українською мовою) у фронтовій газеті 72-ї стрілецької дивізії «Советский богатырь» на першій шпальті. Вірші привернули увагу, і Олесеві було запро­поновано перейти до редакції дивізійної газети. Але він уважав, при всій повазі и любові до літературної, газетярської праці, що його місце — там, в окопах, на передньому краї. І залишився зі своїми боновими побратимами до кінця, до останнього пострілу війни. Ось як розповідає про це сам письменник: «Я подивився на своїх товаришів, зарослих, змучених. «Невже ти підеш?» — запитували їхні очі, налиті смутком утоми, смутком невідомості перед завтрашнім днем. До болю близькі й дорогі мені ці люди. Це брати твої, вони тобі найрідніші за всіх. Тому, що в тебе з ними була одна доля, ти ділив з ними все, що випадає солда­тові… Я залишився з ними…».

З невситимою спрагою творити, з пам’яттю, у якій жили живі и мертві друзі, гриміли вибухи, горіли танки и хати, поверта­ється Олесь Гончар до мирного життя. Приїздить до Харкова. Але, розповідає письменник, «у Харкові я не залишився. Надто багато нагадувало тут про минуле, надто ласкавим і щедрим було раніше до мене це місто, яке тепер похмуро чорніло в руїнах. Усе тут краяло серце, пригнічувало, викликало болісні спогади. Пої­хав у Дніпропетровськ».

До війни неподалік Дніпропетровська жив батько, молодші Олесеві брати, а в самому місті працювала старша сестра. Одна тільки вона й зосталася — батька й братів забрала війна… «При­їжджай,— запрошувала сестра Олеся,— хата тепла, хоч одігрієшся після окопів…».

Гончар продовжує навчання в університеті, й тут виявля­ючи неабияку наполегливість та силу волі. Ходити на заняття доводилося пішки, за десять кілометрів. Учився він добре — це видно вже з того, що після закінчення навчання його залиша­ють в університеті асистентом кафедри історії української літера­тури. А до цього ще — уперта творча праця безсонними ночами, при світлі карбідної лампи. На папір лягають щирі, схвильовані рядки про все побачене, почуте, пережите.

Перший повоєнний твір — новела «Модри камінь», надрукова­ний 1946 р. в журналі «Україна». У цей час побачила світ і перша частина трилогії «Прапороносці». Того самого року О. Гончар вступає в аспірантуру Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН У PCP і переїздить до Києва, де відтоді й мешкає.

4 стр., 1641 слов

Життя та творчість Олеся Гончара

... Олесь Гончар у своїх романах, повістях, новелах художньо досліджує життя кількох поколінь українського народу. Його ... української мови, екології, повернення національної пам'яті. Високої оцінки заслуговують пристрасні, глибоко аргументовані виступи Олеся Гончара ... Фронтові поезії". Після закінчення війни і демобілізації з армії ... Олесь Гончар на знак солідарності з голодуючими студентами написав заяву про ...

О. Гончар прагне поставити своє перо на службу рідному наро­дові, писати про все, чим він живе. «Найважливіше, здається мені, для письменника протягом усього його життя не втратити чуття єдності,— так уважає митець і сам керується в житті й творчості цим положенням. Його твори відзначаються багатотемністю, гли­биною розкриття народного життя. З’являється повість «Земля гуде» (1947), дилогія «Таврія» (1952) та «Перекоп» (1957).

О. Гончар продовжує звертатися до теми Вітчизняної війни. 1956 р. виходить кіноповість «Партизанська іскра» — про одноименну підпільну молодіжну організацію, що діяла в селі Кримці на Одещині. А 1960 р. письменник видає роман «», у якому розповідає про важкі й гіркі перші місяці боїв з фашист­ськими нападниками, про те, як виривався з друзями з оточення. Роман був відзначений Державною премією ім. Т. Г. Шевченка за 1962 рік.

І в подальших творах Олесь Гончар звертається до найістот­ніших проблем народного життя. Його романи вражають масш­табністю та неповторністю характерів дійових осіб, художньою майстерністю. Один за другим, як наслідок невтомної праці пись­менника, з’являються його нові твори. Роман «» (1963), у якому порушуються актуальні проблеми війни и миру, наступ­ності поколінь, сутності людського існування, становлення моло­дої людини, був відзначений Ленінською премією за 1964 рік. Потім — романи « Собор » (1968), «Циклон » (1970), «Берег любові » (1976), «Твоя зброя» (1980), повість «Бригантина » (1973).

О. Гончар відомий і як блискучий новеліст. Його перу нале­жить кілька збірок новел та оповідань. Він творчо продовжує традиції класиків — майстрів малої форми — М. Коцюбинського, В. Стефаника, збагативши новелу поліфонічністю змісту, філо­софським осмисленням подій. Його новели глибоко психоло­гічні, розкривають внутрішній світ героїв у важливі, переломні моменти їх життя.

Виступає О. Гончар і як пристрасний публіцист, вдумливий учений-літературознавець і критик, а також нарисовець. Слід зга­дати про його книги — враження від знайомства з зарубіжними країнами: Чехословаччиною, Японією, США, Данією, збірки літе­ратурознавчих статей «Про наше письменство» (1972) та «Пись­менницькі роздуми» (1980).

Він також часто виступає в пресі із статтями на актуальні, гостропроблемні теми — про боротьбу за мир, про розвиток літератури й мистецтва, про окремі питання життя народу.

Олесь Терентійович веде величезну громадську роботу. Він — депутат Верховної Ради СРСР та Української PCP. Тривалий час (1959-1972) очолював Спілку письменників України, був голо­вою Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру. За визначні досягнення в літературній та науковій діяльності О. Гончар був обраний академіком Ака­демії наук Української PCP, відзначений багатьма державними нагородами.