Життєвий і творчий шлях Олеся Гончара
Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 р., за свідченням старшої сестри, у робітничому селищі Домівці в Дніпропетровську, хоч офіційно місцем народження вважається слобода Суха Кобеляцького району на Полтавщині. Коли йому було два роки, померла мати. Виховувала Сашка бабуся, доброта й сердечність якої зігріли дитинство майбутнього письменника, навчили любити людей. «У її лагідній людинолюбній натурі», в її образі ніби втілювалося для мене все краще, що є в нашого народу: працьовитість, чесність, правдивість, безмежна доброта, обдарованість. Ця вічна трудівниця, ця темна, неписьменна, але винятково чуйна до чужого горя жінка своєю широкою людяністю стоїть для мене поряд із тими, чиї творіння нас захоплюють і кого ми називаємо за їхню діяльність справжніми гуманістами»,— так високо підносить Олесь Гончар цю неписьменну жінку, яка стільки значила в його житті. Мабуть, тут треба шукати коріння, зачатки того гуманізму, людинолюбства, уміння побачити в най-звичайнісінькій, простій, на перший погляд, людині незмірну глибину думки та почуття, красу душі, світлість розуму — утілення справжньої народності характеру, які притаманні творам Олеся Гончара. Більше того, саме звідси, мабуть, і ота надзвичайна чутливість, яка дозволяє йому побачити, відчути те, що більшість людей просто не помічає, і багатство уяви, й образність мислення. «Я пригадую, як захоплювали дитячу уяву її пристрасні розповіді — поетичні видіння набожної жінки,— ділиться спогадами про бабусю Олесь Гончар.— Без неї, певно, я не став би письменником».
У сім’ї був Шевченків «КОБЗАР», над яким «бабуся й тітки проливали сльози», коли малий Сашко читав його вечорами. А невдовзі в життя хлопця прийшли й інші митці слова — Панас Мирний, Іван Франко, Леся Українка, Степан Васильченко, радянські письменники — Андрій Головко, Григорій Косинка.
Життєвий шлях і творчість Олеся Гончара
Олесь Гончар народився в кінці 20-х років в селі Сосницьке, що на Житомирщині. Його дитинство та підлітковий вік припали на часи героїки перших п’ятирічок, індустріалізації та колективізації. Вчився Олесь у Бреусівській семирічці, став комсомольцем, активно учасником суспільного життя. Згадуючи своє минуле, Олесь писав: «Ми відчули всю радість високих обов’язків, ми починали жити на високих температурах невщухаючого бою і безмежно пишалися тим, що ми є помічниками великої більшовицької партії».
Незалежно від своєї активної участі в суспільному житті, Олесь Гончар починав писати ще з дитинства, завдяки природній обдарованості та впливу своїх попередників. Велику роль у формуванні творчого потенціалу Олеся Гончара відіграв його улюблений учитель мови та літератури, який зумів прищепити «палку любов до рідного слова, красного письменства». Він навіть дав Олесю ім’я — до цього хлопця називали Сашком.
Публіцистика Олеся Гончара
... українських письменників осібно не вивчалася. Це ж стосується й жанрової системи публіцистики Олеся Гончара. Його ім’я, деякі твори згадуються в працях дослідників публіцистики. Провідні жанри публіцистики ... ст. свідчать М. Жулинський (“Духовним лідером нації Олесь Гончар і залишається. Бо живе його зболене, тривожне й емоційно гаряче слово, його звернення до нас, сучасників, і до майбутніх ...
З’являються й перші друковані виступи Олеся Гончара — кореспонденції в районній газеті «Розгорнутий фронт», вірші та коротенькі оповідання в газеті «На зміну» та журналі «Піонерія». Після закінчення семирічки Олесь працює в місцевій районній газеті. Його літературний талант не залишався непоміченим, і в 1934 році він за комсомольською рекомендацією вступає до Харківського технікуму журналістики.
Роки навчання в технікумі Олесю Гончару дали можливість розвинути його творчі здібності та увагу до культурного життя. Після закінчення навчання в 1937 році, Олесь працює в газеті, пише оповідання та вірші, що привертають увагу читачів своєю проблематикою, гарною мовою та яскраво виписаними характерами.
Успех не ослепил молодого писателя. Напротив, он остро почувствовал потребность в дальнейшем обогащении своих знаний, повышении уровня образования. И в 1938 году Гончар поступает на филологический факультет Харьковского университета. О своей альма-матер писатель вспоминает с теплотой и любовью: «Университет на целых три года стал родным домом, одарил счастьем дружбы, в его аудиториях, в тишине библиотек познавали мы радость присоединения к сокровищнице человеческих знаний, здесь переживали наслаждение и восторг творческой работы». Кстати, одновременно с Гончаром здесь учился талантливый писатель, автор незаконченного, к сожалению, романа «Вир» — Григорий Тютюнник.
Олесь Гончар с полным энтузиазмом погружается в бурное студенческую жизнь: овладевает всеми богатствами родной и мировой литературы, изучает языки, пишет интересное научное сочинение о художественном мастерстве М. Коцюбинского, исследует поэму И. Франка «Мойсей». В то же время он собирает материалы для романа о выдающемся украинском философе и писателе Г. Сковороде, пишет новые рассказы, одно из которых, «Орля», было отмечено премией на областном конкурсе, а также повесть «Стокозове поле», опубликованную в 1941 году. Действительно упорный труд студента Гончара может служить ярким примером трудолюбия, преданности любимому делу.
В библиотечном читальном зале молодого писателя застала весть о войне. «Одним ударом были разрушены все наши студенческие, юношеские мечты, надежды. Неописуемо тяжело было на душе. Мрачностью окуталось будущее.
На следующий день мы были в райкоме комсомола. Здесь собрались сотни таких же, как мы, студентов, которые стремились как можно скорее попасть на фронт.
После двухнедельного обучения в чугуевских лагерях под Харьковом наш студенческий батальон отправили на Днепр в район Белой Церкви, где в это время разгорались жестокие бои», — вспоминает Олесь Гончар.
Жестокие бои на берегах Роси, прославленной И. Нечуем-Левицким… Бои за Киев… Сколько там погибло верных друзей-студбатовцев! Мужественно и правдиво расскажет об этом Гончар в романе «Человек и оружие». Покажет, как сражались и гибли будущие поэты, учителя, ученые — цвет нашего народа. И покажет главное: даже там, в кровавых боях, задыхаясь от ненависти к врагу, идя на смерть, они оставались гуманистами, людьми высоких идеалов.
Аналіз роману «Собор» Олеся Гончара
... Це стосувалося творчості Валерія Шевчука і Романа Іваничука, Григора Тютюнника І Олеся Гончара, адже роман «Собор» було заборонено літературними критиками на двадцять років) Та хіба могла сподобатись ... суворості. На все життя запам'ятав він зустріч з професором Яворницьким, яка дала його становленню значно більше, ніж всі попередні роки. Відбулась переоцінка цінностей. Можливо, саме ...
Олесь Гончар проходил путь от солдата, старшего сержанта — командира обслуживания батальонного миномета, до старшины батареи, пройдя через Россию, альпийские горы и голубую Дунай до золотой Праги. Этот путь пролегал и через похмурные окружающие ночи. Но проходил он достойно, честно, достойно. Подтверждением этому были орден Славы, Красная Звезда и три медали «За отвагу».
Но война учила не только сражаться с врагом, она учила его жить, руководствуясь красотой верности, и учила писать.
И там, в «окопных университетах», продолжал Олесь Гончар писать. Конечно, в вихре фронтовых будней солдату не до романа. Но в редкие минуты отдыха на бумагу ложились, может быть, не отшлифованные, но страстные, горячие и правдивые стихотворные строки. Он писал о фронтовых дорогах, о верных боевых братьях. Стихи, привлекающие своей простотой, искренностью и правдивостью, не случайно были опубликованы (на украинском языке) в фронтовой газете 72-й стрелковой дивизии «Советский богатырь» на первой полосе. Стихи привлекли внимание, и Олесю было предложено перейти в редакцию дивизионной газеты. Но он считал, при всем уважении и любви к литературной, газетной работе, что его место — там, в окопах, на переднем крае. И остался со своими боевыми братьями до конца, до последнего выстрела войны. Вот как рассказывает об этом сам писатель: «Я посмотрел на своих товарищей, заросших, усталых. «Разве ты уйдешь?» — спрашивали их глаза, наполненные грустью усталости, грустью неизвестности перед завтрашним днем. Очень близкие и дорогие мне эти люди. Это твои братья, они тебе самые родные из всех. Потому что у тебя с ними была одна судьба, ты делил с ними все, что выпадает солдату… Я остался с ними…».
С неутолимой жаждой творить, с памятью, в которой жили живые и мертвые друзья, гремели взрывы, горели танки и дома, возвращается Олесь Гончар к мирной жизни. Приезжает в Харьков. Но, рассказывает писатель, «в Харькове я не остался. Слишком много напоминало здесь о прошлом, слишком ласковым и щедрым было раньше ко мне это город, который теперь мрачно чернел в руинах. Все здесь разрывало сердце, угнетало, вызывало больные воспоминания. Уехал в Днепропетровск».
Олександр Гончар: Життєпис та Творчість
Олександр Гончар, видатний український письменник, народився в неподалік міста Дніпропетровськ. До початку війни він мав батька та молодших братів, які жили поруч з містом, а його старша сестра працювала в самому Дніпропетровську. Однак, війна забрала батька та братів, і лише сестра залишилася з Олександром. Вона запрошувала його приїхати до неї, щоб він міг одігрітися після пережитих окопів.
Олександр Гончар продовжував навчання в університеті, демонструючи велику наполегливість та силу волі. Щоб дістатися на заняття, йому доводилося ходити пішки десять кілометрів. Він успішно вчився і після закінчення навчання його залишали на посаді асистента кафедри історії української літератури. Під час цього періоду він також працював над своїми творами, засідаючи над ними безсонними ночами за світлом карбідної лампи. Він відтворював на папері щирі та схвильовані рядки про все, що бачив, чув і переживав.
Понятя про дитячий фольклор. Шляхи його творення. Складові частини. Жанри
... деяких роботах зустрічається визначення дитячий фольклор, оскільки такі народні твори входять в життя людини дуже рано, задовго ... збагачує дидактичні можливості етнопедагогіки. Нашим педагогам слід також широко використовувати народні дитячі ігри, танці, забави, ... етнографи. Отже, національне виховання, включаючи одну з найсуттєвіших його галузей -- етнопедагогіку, спроможне в недалекому майбутньому ...
Перший його повоєнний твір — новела «Модрий камінь», була надрукована в 1946 році в журналі «Україна». У цей же період вийшла перша частина його трилогії «Прапороносці». Того ж року Олександр Гончар вступив до аспірантури Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка Академії наук УРСР і переїхав до Києва, де й поселився.
Олександр Гончар прагнув використовувати своє перо на користь своєму народу, писати про все, що оточує його. Вважав, що найголовніше для письменника — не втратити почуття єдності протягом усього життя. Він сам керувався цим положенням у своєму житті та творчості. Його твори відзначалися багатотемністю та глибиною розкриття народного життя. Вийшли його повість «Земля гуде» (1947), дилогія «Таврія» (1952) та «Перекоп» (1957).
Олександр Гончар продовжував звертатися до теми Вітчизняної війни. У 1956 році вийшла кіноповість «Партизанська іскра», яка розповідала про однойменну підпільну молодіжну організацію, що діяла в селі Кримці на Одещині. А в 1960 році письменник видав роман «», в якому описував важкі та гіркі перші місяці боїв з фашистськими нападниками та як він виривався з оточення разом з друзями. Цей роман був відзначений Державною премією імені Т.Г. Шевченка за 1962 рік.
Олесь Гончар — видатний український письменник, який звертається до найважливіших проблем народного життя. Його романи вражають своєю масштабністю та неповторністю характерів героїв, а також художньою майстерністю. У наслідок невтомної праці письменника, один за одним з’являються його нові твори.
Один з найвідоміших романів Олеся Гончара — «Тронка» (1963), в якому висвітлюються актуальні проблеми війни та миру, наступності поколінь, сутності людського існування та становлення молодої людини. Цей роман був відзначений Ленінською премією за 1964 рік. Потім слідують такі романи, як «Собор» (1968), «Циклон» (1970), «Берег любові» (1976), «Твоя зброя» (1980), а також повість «Бригантина» (1973).
Олесь Гончар також відомий як блискучий новеліст. Він продовжує традиції класиків — майстрів малої форми, таких як Михайло Коцюбинський та Василь Стефаник, збагачуючи новелу поліфонічністю змісту та філософським осмисленням подій. Його новели глибоко психологічні та розкривають внутрішній світ героїв важливих переломних моментів їхнього життя.
Окрім того, Олесь Гончар виступає як пристрасний публіцист, вдумливий учений-літературознавець і критик, а також нарисовець. Він написав кілька книг, в яких поділився своїми враженнями від знайомства з різними зарубіжними країнами, такими як Чехословаччина, Японія, США, Данія. Також він написав збірки літературознавчих статей «Про наше письменство» (1972) та «Письменницькі роздуми» (1980).
Він також часто публікує статті на актуальні гостропроблемні теми в пресі, такі як боротьба за мир, розвиток літератури та мистецтва, окремі питання життя народу.
Життя та творчість найяскравіших одеських письменників 1920-30-х ...
... Л.: Советский писатель, 1984. Велику кількість матеріалу для написання курсової роботи взято із збірника “Одесская плеяда”, де ... Більш того – їм вдалося відтворити його на сторінках своїх творів. Творчість одеських письменників ... теми. Як відомо, культурне і суспільне життя тісно пов’язані між собою складними причинно ... нього менеджера туризму – вибрати саме цю тему, яка є актуальною і пер-спективною ...
Олесь Терентійович Гончар також займається великою громадською роботою. Він є депутатом Верховної Ради СРСР та Української РСР. Він був головою Спілки письменників України протягом тривалого часу (1959-1972) і головою Українського республіканського комітету захисту миру. Він також є членом Всесвітньої Ради Миру. За визначні досягнення в літературній та науковій діяльності Олесь Гончар був обраний академіком Академії наук Української РСР та отримав багато державних нагород.
